Хочу зняти собі дівку на ніч,
Зняти з плечей намолений карабін
І не стріляти більше ані в птахів, ані в людей,
Бо ні ті, ні інші того не варті.
І тут, на цьому краю землі,
В долинах, де сонце вічно сходить,
Згадую свято, яке завжди зі мною,
Юну індіанку із племені дакота,
Яку я кохав, коли був молодим.
Вона називала мене не Ернестом,
і навіть не Хемом,
А просто Білолицим.
Водила пальчиком по нічному небі,
Тицяла ним у жовтувате молоко медового місяця,
Лукаво сміялася і говорила:
"Ти - це він, а він - це ти".
Стріпувала кольоровими волічками у волоссі,
Пускала бісики вологими від багать очима.
І цілувала ніжно і глибоко,
Так, як вміють лише жінки із племені дакота.
І дотепер, сидячи у прокуреному барі
Посеред волоцюг різних мастей і станів,
Я посміхаюсь, коли згадую
Мою маленьку сієсту
Посеред моря війни і крові.
І жодна повія її не замінить.
