Мій народ віки́ гнобили по́ловці, хоза́ри,
збиткувалися не менше турки і татари.
Полоне́них тисяча́ми гнали на чужину,
продавали люд невільний в далекі країни.
Натерпілися по вінця рабства та неволі,
зобиджали моїх предків, як билину в полі.
Відійшли давно в минуле кабала́, кріп́ацтво,
після них часи настали благоденства, братства.
І „брати“ із се́бе лізли, чи ж не біса діти,
щоб за шкіру вдосталь сала родичам зали́ти.
В Соловка́х рідню морили, в Магадан зганяли,
за Полярним колом браття цілину орали…
Та і ті часи минули, здобули свободу.
Ну, нарешті заживе́ться рідному народу!
Землю станем обробляти і хліба́ ростити,
у добробуті і мирі бу́дем дружно жити.
Та не ста́лось, як гадалось, знов прийшли хозари,
поділили всю країну на товчки́ й базари.
Захопили владу дружно, зверху і до ни́зу,
опустили Україну в непроглядну кризу.
Третій рік війна палає у Донбаськім краї,
чужі во́ші й свої гни́ди Неньку розпина́ють.
Множать тварі власні статки на люському горі
і ховають їх в офшори за чотири моря.
Мій народ мандрує знову у чужі країни,
вже покинуло Вітчизну майже половина.
Знову з дому у неволю го́нять нас масо́ни,
тільки роблять це хитріше – „Праця за кордоном!“
Ой, народе безтала́нний, трударю́ мій ни́щий,
скільки ж можна існувати, мов на попелищі?!
Повертатися пора вже у свою країну –
захистить, розбудувати власну Батьківщину!
26.10.2017
Ой, народе безталанний, трударю мій нищий,
скільки ж можна існувати мов на попелищі?!
Повертатися пора вже у свою країну –
захистить, розбудувати власну Батьківщину! Актуальний, хоч і болючий вірш. Якби ж усі ми це розуміли!?
