Він хоче бути моїм коханим,
Хоча у мене на тілі рани.
Мабуть, це лепра (чи пак – проказа),
А може, інша якась зараза.
Йому те байдуже, він – кохає!
В мої діагнози не вникає.
Він дуже хоче зо мною бути,
Та це страшніше ковтка цикути!
Не розуміє, що я скажена,
Неадекватна і навіжена,
Найгірше ж те, що не маю серця.
А він на все це лише сміється!
Він хоче разом зо мною жити,
Щоб народилися наші діти,
Хоча би троє – розумні й гожі,
Були б на мене й на нього схожі…
Які ще діти? Я вже бабуся!
Не смішно зовсім, та я сміюся…
Він хоче бути моїм коханим!
Із ним могла б досягти нірвани –
І повернути колишню вроду,
Недоотриману насолоду,
Але… зв’язки усі розриваю.
Бо дуже-дуже його кохаю…
