Сопілку взяв, тут ніжній сад,
ще потаємне сонце світить,
розкрило в мить чарівність карт,
чи у листо́пад, чи у квітень,
тієї казки таїн двір –
так манить у бузкові далі,
у кришталевий світ повір,
пісні там з піднебесся звали...
Душа співала в унісон,
вже світло ллялося, що лічить –
летіло в мозаїчність крон
в сердечність світу, у одвічність.
З природою, з серцями Нень,
у цім пташинім щебетанні –
новий народжувався день,
і вальс кружляв в життєвім танці...
Тремтить сопілка у руках,
мелодію співає серця.
Любові хвиля все гука –
гліссандо переходить в скерцо...
Як не почути пісню цю
в селі, а чи у міст мережі?
Для Вас співаю, люди, тут –
в снах осені, чи в днях капежу...
27.01.2018 р.
Свирель дрожит
Я расчехлил свою свирель
в час потаённый пред закатом,
то ли в ноябрь, то ли в апрель
раскрыли колдовские карты
той сказки призрачную дверь –
ведёт в сиреневые дали,
в хрустальный мир, хоть верь, не верь,
где песни поднебесья звали...
Душа им пела в унисон,
свет, в результате, излучался –
летел сквозь мозаичность крон
в сердечность, мира изначальность.
С природой в единенье, звень
вплеталась в птичье щебетанье –
в лучах рождался новый день,
кружился в вальсе жизни танец...
Свирель дрожит в моих руках,
мелодию рождая, сердца.
Любви волна так велика –
глиссандо порождает скерцо...
Как не услышать песнь мою
в селеньях, в одинокой келье?
Для Вас я, люди, здесь пою
в снах осени и днях капели...
27.01.2018г.