Величне місто. Пізньої години,
Де супермаркет зваблює вогнями,
Я бачила обличчя України
З сумними Богородиці очами.
Вже на морозі задубіли руки,
А хуртовина все штовхала в спину,
Нікого не торкали її муки,
Й гіркі її слова "Купіть хустину!"
Вона в молитві рук не простягала,
І не просила слізно копійчину,
Вона єдину хустку продавала
В надії заробити на хлібину.
Як ми могли? Стискає серце сором...
Як ми могли, хотіла би я знати.
Її обличчя нам гірким докором,
Чиясь бабуся, жінка, чиясь мати...
Дякую, Любо. А ця правда на кожному кроці - в поглядах наших пенсіонерів, які все життя пропрацювали і нічого не заробили і дітей, батьки яких сидять без роботи, пропиваючи і так мізерну допомогу на дітей...
У мене просто немає слів! Як ми могли? Стискає серце сором...
Байдужість до себе, до сьогодення, до майбутнього
затягла та і далі затягує нас у це болото. От і маємо - те що маємо.