Вірш з циклу“ Весна надії ”
Про себе, коханого... Село...
Народився п'ятим...Вижив,-
один...Бідні мої батьки!..
Підростав… Придивлявся
до життя… Ще неосознано…Кiнець сорокових... Я в п'ятому класi.
Учусь аби як, хоч i маю в тiм хист.
Та я не про це - саме в п'ятому класi
Знайшов я, нарештi, життя свого змiст.
На цей раз тим змiстом життя стали бджоли.
Про них я лиш думав, лиш ними я жив.
Позвали вони як нiщо i нiколи,-
Хто зна звiдки взявся той дужий порив.
Мо Яків Кузьменко, що жив недалечко,
Мо батько посiяв тi зерна в кровi,-
Та вулики, пасiка, бджоли i гречка
Надовго засiли в моїй головi.
Та нi ! Не засiли ! Бентежили душу,
До слiз хвилювали - як ангельський спiв !
Тепер, в зрiлi роки, признатись я мушу,
Що я не знавав бiльш стiйких почуттiв.
Я книги дістав… Я читав вечорами…
Задарма - казали - палив керосин,
Бо мрiї були i в колгоспницi - Мами -
Покинув село її пасiчник - Син.
Теслярство пiзнав я, бетону напливи,
Нарощував вежi пiдйомних споруд -
Та це все були вже не ангельськi спiви -
Це був лиш земний i оплачений труд.
Життя... 
