Жила малесенька піщинка одинока.
Вітри гойдали крихітку щодня.
Ніхто не помічав красуню синьооку,
Мовлям вітрам піщинка не рідня.
З душею янгольської пташечки, тендітна,
Рожеві щічки, картоплинка ніс –
Вона щоранку усміхалася привітно,
Не дивлячись на свій низенький зріст.
Одне тривожило піщинку: де ж родина?
Де братики, сестрички, чом сама?
А пізно ввечері в зів’ялу бур’янину
Ховалася й мовчала, як німа.
В похмурий день розлючені вітри сердито
Розвіяли увесь, що є бур’ян.
Несли піщиночку під рев несамовитий
За море увеликий океан.
,,Тримайся, крихітко,” – ледь чутно шепотіла,
І груди здавлював нестерпний щем.
Вітрами скривджене, понівечене тіло
Вмивалося сльозами, мов дощем.
