Осінній парк, ранковий дощ, опале листя…
Я пишу тобі рядки, та їх ніколи ти не прочитаєш
Серед перехожих, я шукаю лиш твоє обличчя
А ти мене, давно, давно, вже не чекаєш…
Морозний вітер, знов пронизує твоє пальто
А ти, як завжди, поспішаєш на дурну роботу
Гаряча кава, обід і ввечері напівсухе вино
Отак зникає тиждень від суботи до суботи
А далі новий понеділок, все стандартно, по програмі
Одягаєш награну усмішку і крокуєш знайомими місцями
Холодний погляд, захлинається у цій проклятій драмі
Та твоє робоче місце, приведе усе до тями…
Ти стала гордою, забула, що таке наївність
Мабуть зробилася дорослою, як усі на цьому світі
А я досі пам’ятаю твою рідкісну чарівність
Якій могли б позаздрити маленькі діти
І нехай усі говорять, що таких як ти – багато
Та я , нажаль, не вірю цим дурним словам…
Я кохав лише тебе, тому не можу інших помічати
Бо десь там у серці, залишився цей болючий шрам
А ти давай стирай, стирай усі моменти болі
Перекресливши у у пам’яті натиснувши delete
І нехай я буду писати, під смак цього абсенту
Дублюючи сценарій, не здійснених ночей
Я став черствим, я так давно не відчув нічого
Лиш спогади пронизують прямо до кісток
Втікаючи від всіх знайомих й перехожих
Я вкотре перекреслюю цей списаний листок…
Розлючене повітря, зжимає ребра знов і знов
На вулицях лише пусті кав’ярні – мелодія дощу…
Повір, що я шукав таких як ти, та нікого не знайшов
Тому тепер додому, я ніколи не спішу…
[by mara…>
Життєво! 
