Він не спав, слухав птаха розмову,
Де цвірінькання, каркання, щебіт,
Не змовкали... Все знову і знову,
Галасливо звучали концерти
Не дрімав... Мудрував, що робити,
Зрешту встав й підійшовши до схову,
Щось знайшов там і наче молитву,
Повторив, ще заучене вчора
І нарешті ледь скрипнули двері...
Привідкривши зайшов до матусі,
Вона ж солодко ніби дрімала,
Та здалося лукаво всміхнулась
"Мамцю, спиш?" - запитався Андрійко,
Обережно торкнувшись рукою,
Він хотів розказати їй стільки,
"Мамцю... Мамо..!" - зірвалося вкотре
Усміхнулась, примружила очі:
"Що синочку?" - промовивши тихо,
Придивилась пильніше й ... О, Боже!
Чи здалося, чи може наснилось?
Цей букетик красивих ромашок,
Таких ніжних, у ручці малого...
Та слова: "Я люблю тебе мамо!
І вітаю..." - не стримались сльози...
Взяла квіти й обнявши синочка,
Шепотіла, що він самий ліпший,
Що у світі немає такого,
Не знайти, не побачити більше
