Ми страшимось чужого слова,
Уникаєм поглядів в очі.
Чомусь стала жахати воля.
Сором щастя тихенько точить.
І чи визнати справді важко,
Що людині помилки присущі?
Течією і з вірою в краще
На обриви пливем неминуче.
Прокидаючись зранку ліниво,
Прагнем день не прожить - пережити.
Даючи зрозуміти і дітям,
Що їм також судилось заскніти.
Може досить жалітися, скиглити,
Буркотіти :"Йому видніше... " ?
Хоч лякає можливість схибити,
Та не спробувати - страшніше.
