Сірі колони непрохідних тернів.
Безжально звисаючих вниз.
Кожного разу наїдаюся стернів,
А ногами втоптую хмиз.
Сірі колони пошарпаних душ.
Дихаючих раз через раз.
Тихий дощ вимиває туш.
Переходячи свій перелаз.
Чорні від суму думи й серця.
Темні та дикі їх побажання.
Руками знімаючи сльози з лиця,
Ти плюєш на їхні прохання.
– "Писати не треба. Це не твоє."
–"Графомани, більш ніяк не назвати!"
–"Ти словами зачипаєш серце? Чиє?"
–"Ти кажеш: більш не хочеш кохати?"
Рвучи спину, кусаючи губи,
Стиснувши руки в кулак,
Я обточу в власну мрію зуби,
Бо я знаю, що я не слабак.
Я зумію. Витерплю. Переживу.
І вам бажаю того ж,
А ще вірю, що все ж верну
Того, кому так хочеться сказати: тривож.
