Закохався кіт у пташку...
Так її любив,
Навіть клітку їй замовив
з вербових прутів.
Відпущу тя, політаєш,
тільки, щоб я знав.
Повернутись в клітку маєш
для моїх забав.
Я люблю тебе, пташино,
аж нетямлюсь весь!
Хочеш, буде в нас дитина,
а як ні, то без...
Я для тебе, пташко мила!
Я усе тобі!
Будем жити ми в палаці -
брами голубі.
Ми з тобою заживемо!
Будеш в мене пані.
Жити будемо окремо,
бо пташок щось не любить мама.
Тобто, як не любить... Любить,
тільки лиш інакше .
І, як довго їх не видить,
То дуже вже плаче...
Отже, я сьогодні те,
а завтра щось інше...
Хочеш, буду тобі другом,
а може і більше...
Все казав хижак пухнастий,
аж сам собі вірив.
Обіцяв пташині щастя
й потай зуби шкірив.
Сиди, пташечко у клітці,
тьохкай, розважайся.
А до інших не ходи.
З іншими не знайся.
Знаєш, пташко, це любов!
Я це відчуваю.
Щастя, що тебе знайшов,
птахо моя з Раю!
Вчора сон мені наснився -
солов'ї і ліс...
Ти до мене прихилилась,
Гладиш мені хвіст...
Що, не вмієш? Нема чим?
То нічого, люба.
Якось я змирюсь із тим.
Якось воно буде...
Може будем, може й ні,
жити ми з любов'ю.
Але, чув я, три гнізда
дають за тобою.
Три гнізда, та ще й дупло,
та ще й ліс за яром...
Хай кохання б і було,
але щоб не даром.
Чи ж за дурно я тебе,
цілувати маю?
Я вже й так тебе, пташино,
місяць обіймаю.
Їсти я тобі приніс
десь аж зо-два рази.
Маєш вірити мені
й не мати відрази.
Маєш тьохкати мені
для приємних вражень і чекати маєш.
Як захочу, то прийду,
а як ні, то знаєш,
Я така собі тваринка -
волелюбна й хитра.
Як шануєш, то шануй!
Ні - то ноги витру.
Можу ображатись я.
Ще як занервую...
Хочеш, буде в нас сім'я,
а як ні, то чуєш,
Ти дурна тоді будеш,
як мене не схочеш.
Щастя свого не збагнеш!
Що ти там лопочеш..?
Хочеш, щоб було кохання,
щоб душа у душу?
Годі, пташечко. До рання!
Я вже бігти мушу.
Ми сьогодні з моїм татом
дивимось мишбол.
До сверблячки хочу знати,
хто заб'є там гол.
Кіт махнув хвостом і щез.
Пташка слізку ронить.
Ніби сотні тисяч лез
хтось у серце встромить.
Що ж кохаєш ти, дурна,
того волоцюгу? -
ніби й думає вона,
та чекає... Друга...
Може завтра, чи в четвер,
прийде та обійме.
Не приходить... Може вмер? -
Бідкається сильно.
Промайнула вже й неділя.
В клітці ні зернини.
Покидають пташку сили,
мало не загине.
Коте, коте! - кличе пташка.
Де ж ти пропадаєш?
Коте, чуєш, мені важко,
а ти і не знаєш...
Як не кликала пташина
і як не гукала,
не відчув її коханий
те, що помирала.
Пташка дзьобик опускає
у холодну воду.
Слізки річкою збігають
і змивають вроду.
Плаче пташка, наріка,
не пускає клітка.
Приліта синичка якось -
Я твоя сусідка.
Я живу на тій сосні,
що за другим буком.
Та й сумні ж твої пісні
про горе й розлуку!
Я могла б допомогти,
чи розрадить співом,
чи комашку принести,
чи ще яким ділом...
Все сумує пташка, й так,
наче не почула,
що дала синичка знак,
наче натякнула.
Набігає сон на пташку
та й додолу хилить.
Вже і плакати не може,
бо не має сили.
Якось аж струснулась вся
клітка дерев'яна.
По-під клітку кіт простяг
своє тіло п'яне.
З пташки сон злетів умить.
Від щастя не диха.
Пісня з дзьобика летить.
Кіт лиш гримнув - "Тихо!
Тут співаю тільки я,
бо талановитий.
Ми сьогодні в солов'я
похрестили діток.
Соловей все наливав,
я потроху сьорбав.
Потім з гілки я упав
і сюди пришкорбав.
Знаєш, втома річ така,
що тобі б мовчати.
Де б ледащиця така
мала втому знати?"
Пташка знітилась, стоїть,
ніби дерев'яна.
І себе втішає - Цить,
просто котик п'яний...
От проспиться і на все
він тверезо гляне.
Може їстки принесе,
що вкраде у мами...
Й провалилась пташка знову
в забуття голодне.
Все ще вірила котові,
тій істоті шкодній.
Прокидалася від снів
і тяжких, й тривожних.
Кіт під кліткою смалив
цигарки безбожно.
Напустив серйозний вид
і насупив брови.
- Я піду. Прийду в обід.
Не згадуй злим словом!
Пташка поглядом услід
провела котище.
Щось казав він про обід...
В шлунку голод свище.
День до вечора. І ніч
заповзла у клітку.
Вже совиний чути клич,
а кота не видко.
Оселився смуток злий
в пташки у голівці.
Бачить - черв'ячок лежить
Прямо на долівці.
Не повірила очам.
Ледве дотяглася.
Слава! Слава всім богам!
Є на світі щастя!
Тільки морок і туман
клітку заливають.
Зір на небі цілий лан,
а кота немає.
І який вже там обід?
Ніч, як дзвін порожня.
Де ти, любий? Де ж ти, кіт?
Це ж здуріти можна!
Що, як пес його лихий
розтягнув по полю?
Чи потік забрав стрімкий? -
Плаче пташка з болю.
І як думка та тяжка
душу вкрай з'ятрила,
враз побачила кота.
- Як ти, моя мила?
Що, не рада? Я прийшов.
Трохи запізнився...
Та вела мене любов!
- ...Де ти так напився?
Я з усіх оцих тривог
мало не здуріла.
Мали ж спати ми удвох.
Я і місце гріла.
Я чекала, ще в обід,
як ти й обіцяв.
А тебе простиг і слід.
Чом ти не сказав,
Що усе буде не так,
що змінились плани?
І приповз, немов хробак
і брудний, і п'яний...
От негідниця така!
Прямо як на зло!
Ну, ходив до Хомяка...
Там було бухло.
Трохи вкинули удвох,
поки було вжитку.
Але ж потім, свідок Бог,
я до тебе, в клітку.
(Далі буде. Угорі перед текстом аудіо файл з повною версією.)
ID:
824053
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 04.02.2019 05:57:51
© дата внесення змiн: 09.08.2019 21:50:03
автор: Di Agonal
Вкажіть причину вашої скарги
|
Беру в обране. 
