I
Діялося то 20.. року в одному прекрасному краї ранньою весною. Неможливо було описати всю ту красу, яка панувала у цій Країні. Той край славився родючими ґрунтами, багатими врожаями, гарними та загадковими краєвидами. Там постійно світило сонечко і гріло своїми золотими промінчиками мешканців Країни. І було у цій Країні те, що виразно відрізняло її від інших. Країна мала свою надзвичайно велику Скарбничку, в якій зберігала головне багатство – співучу рідну Мову. Скарбничка та була дуже велика, відкривши її, можна було відчути та осягнути усе багате різноманіття та милозвучність Мови.
Природа тільки-тільки починала прокидатися від зимового сну, поволі починала зеленіти трава та квітнути бруньки дерев. Із далеких країв почали повертатись птахи, навкруги лунало веселе «цінь-цвірінь». Серед зграї птахів, що летіли додому, летів Soloвейко. Пір’ячко Soloвейко мав коричнево-сірого кольору, очка – карі, клювик у нього був жовтенький. Soloвейко мав неабиякий талант співати, його соло нікого не міг залишити байдужим. Як почне щебетати пісню, все навкруги завмирає! Своїм соло він зачаровував та надихав. Найбільше любив він співати гімн та народні пісні. Також Soloвейко відрізнявся своєю мужністю, силою волі та незламним духом. Був він надзвичайно розумним, читав багато книжок та знав відповіді на усі запитання на цілім світі! Любив вивчати мови, досконало володів англійською, адже багато подорожував різними країнами, коли відлітав зі зграєю у теплі краї. Але незважаючи на ці подорожі, завжди повертався до рідної Батьківщини, бо понад усе її любив.
Але одного разу сталася у цій Країні біда, а Soloвейко ще тоді про це не знав, адже тільки повертався з вирію.
II
Країна тільки почала оживати після холодних зимових морозів. Soloвейко поволі прогулювався та наспівував веселу пісеньку. Аж раптом, невідомо звідки, налетіла зграя чорних круків, оточила з усіх боків та різко збила з ніг Soloвейка:
- Хе-хе-хе! Скарбничка у нас! Ми не віддамо її тобі ні-ко-ли, - погрозливо сказав Soloвейкові один із круків.
- Вам не вдасться заподіяти шкоди! Ви ще пошкодуєте, що зробили це! – сміливо відкинув Soloвейко, а сам відчув, що його крило було зламане.
- Тепер Мова під нашим контролем, нікому не потрібна та грамотність, ми зробимо так, що всі почнуть забувати свою рідну мову!
- Постривайте, ви не на того нарвалися! – Soloвейко продовжував відбивати напади злочинців.
- Ну-ну, ти нас не переможеш, нас багато, а ти – один! Ніхто не слідкує за своєю Мовою, а тому вони будуть тільки раді, що ми це зробили! Прощавай! Хай панує безграмотність! – глузливо сказав крук та зграя чорною хмарою полетіла у небо.
Soloвейко підвівся і, шкутильгаючи, ледве-ледве пішов додому.
***
А тим часом у казковій Країні почали відбуватись погані речі. Чорна зграя круків масово літала над містами та сіяла розбрат – зачиняла книжкові магазини та бібліотеки, нищила словники, заважала розмовляти людям. Люди потроху починали забувати свою мову, вони плутали слова, не могли говорити між собою, сяк-так намагались щось вимовити, але марно, нічого не вдавалося.
III
Перев’язавши зламане крило, Soloвейко розмірковував: «Треба діяти, ситуація вкрай складна. Мова під загрозою. Я ніяк не можу допустити того, щоб люди почали забувати рідну Мову! За неї боровся народ завжди, незважаючи ні на що. Найперша і найголовніша ознака індивідуальності народу – це його мова. Немає мови – немає народу! Я не маю права скласти крила!»
***
У той час, коли Soloвейко міркував про ситуацію в Країні, чорні круки те й робили , що відкривали Скарбничку, розсипали та викидали слова з неї, змінювали порядок літер алфавіту, загубили літеру ґ, переплутали геть усі слова, писали їх неправильно, додали у Скарбничку суржик та росіянізми, викинули з неї синоніми та антоніми. Що вже й казати, що ці круки наробили! Мова починала псуватись …
IV
Серед людей почала сіятись безграмотність, яка постійно прогресувала. Soloвейко, сидячи на гіллі каштану, спостерігав за двома людьми:
- Тєбє нє кажется, шо это странно?
- А що такоє?
- Ми стали говорить как-то дивно.
Другий співрозмовник почав намагатись щось вимовити, аби відповісти, але не міг, неначе йому відбирало мову, силкуючись, все ж таки він вичавив:
- Дійсно. А куда всьо ділось?
Вони подивились угору і побачили чорне небо, то були круки…Починалася злива. Скрізь лунало погрозливе «кру-кру». Чорні птахи літали хаотично та геть усюди. Людям ставало дедалі моторошно від тієї картини, що вони бачили навкруги, адже гарні, мальовничі краєвиди змінилися на тотальну чорноту. Усюди лежали поламані дерева, трава була випалена, квітки - знищені, на вивісках магазинів та білбордах - скрізь помилки. Озирнувшись навколо, люди оніміли від страху та були не в змозі повірити у побачене.
Аж раптом відбулось те, що сколихнуло все навколо. Soloвейко, набравши повітря у груди, почав співати пісню. То була солов’їна пісня милозвучною Мовою, яка побуджувала тільки гарне у душі кожного, вона окриляла та надавала віри у краще. Чорні круки, заворожені цим чарівним соло, впустили Скарбничку додолу. Скарбничка впала і з неї повилітали всі ті погані слова, які додали туди круки. Від того чарівного співу, Скарбничка почала наповнюватись гарними прикрасами знову: алфавіт став на своє місце, повернулась втрачена літера ґ, відновились синоніми та антоніми, зникли суржик і росіянізми. Круки були настільки вражені цим співом, що не могли нічого вимовити, тепер їм вже відібрало мову! Вони дивились один на одного, і чим далі слухали цю мелодійну, милозвучну, чарівну пісню, тим більше починали розуміти, як же вони помилялись.
А Soloвейко все співав і співав. Він бачив як все змінювалось довкола від його соло: визирнуло сонце, небо стало блакитним, трава почала зеленіти, квіти оживали, дерева відновлювали свої зламані гілочки. Природа наповнювалася енергією та життям.
Закінчивши пісню, Soloвейко побачив пригнічених круків, які те й робили, що ховали свої очі від сорому. Але йому не потрібно було цих вибачень, Soloвейкові було все зрозуміло і так. Він знав силу свого голосу. А крукам назавжди відняло Мову, бо хто не цінує цей скарб, той не має поваги до себе. Мова… Як багато вона означає для кожного! Це найдорожчий скарб кожного народу, це його гордість, історія, культура, який потрібно оберігати та цінувати. Мова, вона схожа на весну своєю квітучістю та красою. Це дар, який плекаємо та примножуємо.
ID:
836180
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 21.05.2019 08:35:17
© дата внесення змiн: 31.05.2019 14:30:07
автор: Lys
Вкажіть причину вашої скарги
|
