|
Косовиця
Сонце ще міцно спало за обрієм, лишень його байструкувате проміння, як діти, що роблять перші кроки, аби не впасти, тремтяче торкало річкового берега. Виводили сопранові соло по стайнях когути, та худоба ще міцно посапувала перед сніданком.
Гриць сьогодні прокинувся досвіта. В шибку постукав Стефан - сусід, що навпроти, а на дорозі чекав кум Микола з синами.
На лаві стояла миска з прохолодною водою а на плоті висів рушник. Так Ольга завше готувала чоловікові звечора перед косовицею.
Обмивши сонне лице, Грицько защіпив, ще батьківського старого шкіряного, від літ порапаного ременя, на якім була кишеня на камінь, аби гострити косу. З кухні взяв старий кашкет, аби сонце не пекло в потилицю, збан з водою та канапки, що зладила Ольга звечора, тай вийшов на обору. Подав руку кожному, вітаючись: - Дай Боже! З жартами всі рушили в поле.
Трави цього року напрочуд вросли надто буйні. Теплі дощі, переплетені з сонцем виколисували та ніжили їх, мов діточок. Пахло чебрецем.
Зупинилися біля старої ліплянки, де жила така ж стара Ориська. Сама... Чоловіка забрала війна, та й синів похоронила рано, а внуки навідувалися надто рідко. Кропива навколо її хати діставала вікон та цілувала старий одвірок. Хлопці зупинилися намить, тай одним махом вложили пекуче зілля на землю. Хай стара, згорблена в двоє Ориська, не мліє до сонця із серпом у руках.
Ольга змовила ранню молитву, вже одягнена та готова до праці, підвязала голову білою, як папір хусткою та пішла до кухні.
Всипала пшениці курям, Бровко чекав на порцію зупи з хлібом, що прокисла звечора. Взяла серп та пішла під старі яблуньки в сад, аби вжати мокрої від ранішньої роси трави, на яку чекали білосніжні та руді кролі.
Ранок кипів у сільській праці. Шоста рання, а Ольга вже видоіла корову, обмивши теплою водою їй стегна, бо як ніколи та вляглася в лайно.
Дзен- дзелень, дзен- дзелень... скликав пастух худобу до гурту. Рипнула фіртка і Краса - так звали її корівчину, вийшла на дорогу.
- Дай Боже щастя, цьотка Ольга! - Дай Боже щастя, Васильку! Пастух долучив до гурту і її корівчину. А було їх таки багатенько в селі. Худоба паслася на великім пасовиську під лісом.
Ольга заварила в поливаній каструлі кави, відцідила, влила свіжого молока, врізала кусь свіжого білого хліба, змастила пахучим домашнім маслом і сіла снідати.
Час збігав так швидко, що й не озирнулася, як рипнула хвіртка, в яку зайшли косарі.
На столі пах свіженький, ще теплий хліб, в мисці - заколочена мізерія- салат, який їли в гаряче літо. Свіжо зірвані огірки та зелена дрібненька цибулька, що в селі називали - зрізованець, купалися в сирі та сметані, як в маслі. Та в маслі купалися, щойно вийняті з окропу Ольжині пироги.
Рівних , як казав завше Грицько, їм не було. Кобаса, вийнята зі смальцю, пахла на всю обору.
Жарині шкварки з цибулею цілували голубці з тертої бульби.
Хлопці вимили руки, та й сіли до столу, а Гриць обійнявши свою кохану дружину, поцілував у щічку. Любив її до безтями, хоча Господь не дав їм діточок, жили душа в душу. Не дорікав, бо кохав. Тай що було дорікати - на все була воля Божа.
Сіли до столу, як на подвір’ю зчинився галас... Бровко рвав ланцюг... Грицько вийшов з кухні. Перед ним стояла стара, як Божий світ, Ориська. Зігнута в двоє, сперта на палицю, тримала в руці збанок.
- Дай Боже щастя Гриньку!
- Дай Боже і вам, цьотка Ориська!
Та де ж ви так далеко зашкандибали? Така жара на дворі, сиділи би с те ліпше під хатов, в холодочку.
- Та хіба я могла би сидіти, сину, і вмерти би не могла, би не віддячила вам, хлопці, жи с те звільнили мою хату від кропиви. Внуки часу не мают, бо сі вчат, а я юш ради не даю. Старість, Гриньку, не радість. І засміялася.
Протягнула старий збан Гринькови, а в нім пахла, як пахнуть бджоли, як пахне набубнявіла лоза, та врешті як пахне стигла, стигла вишня - Вишняк, настояний на перваку, котрому був не один рік. То було блаженство.
Ольга взяла старе відро, та поки прийде з пасовиська її Красуня, пішла в поле, де буяла білим цвітом бульба, аби пострясати жуки, котрі не давали жити нікому. Завтра неділя. Ще чекав на неї струдель, ябчанка та росів з молодого когутика. Бо яка ж то неділя без струделя та росолу з домашньою лапшою.
Завтра до церкви, до Бога з молитвою, за всіх здоров`я та за упокій тих, хто був вже у вічності.
- «Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав, додому я просилася, а ти мене все не пускав, додому я просилася, а ти мене все не пускав»... Линула пісня з Ольжиної кухні. Так мило та ніжно, що заслуховувалися напевно солов’ї. Тамував подих лелека у гнізді на старім ясені, що чекав своїх первістків. Все притихло, бо селом лунала українська пісня, пісня від діда - прадіда.
Бог вам у поміч...
(С) Леся Утриско
ID:
838128
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 08.06.2019 20:16:10
© дата внесення змiн: 08.06.2019 20:17:04
автор: Леся Утриско
Вкажіть причину вашої скарги
|
