Мені завжди було приємно говорити з Пашою Сидорівною. Якось я її запитала про її чоловіка Сумського Гната Гавриловича. Вона й розповіла мені, що він був учителем української мови і літератури. Якось його направили викладати у одну з наших семирічок. Там він познайомився з братом Паші, Дмитром Сидоровичем, який викладав іноземні мови, вони подружилися. Та й якось прийшли в гості до них додому. Паша на той час розквітла, як квітка: струнка, русява, з довгою майже до землі косою, з першого ж візиту Гнат не міг відвести від неї очі. Сам же також був надзвичайно гарний, грав на скрипці, співав, а мова його була мелодійна, переповнена цікавими зворотами, прислів"ями, приказками, афоризмами. Так зав’язалася дружба, яка переросла в кохання, а згодом вони й одружилися. До війни народили двох синочків Толика і Славу, після війни донечку Надійку. Та з війни Гнат повернувся зранений, кволий і незабаром помер. Лишилася Паша з трьома діточками, а їх же треба було і накормить, і одягти, і в люди вивести. Отож і доводилося Паші невтомно і важко працювати. В селі не було жодної жінки, та й не всі чоловіки могли так заколоти та й розділити і розфасувати кабана, чи свиню, як Паша, це й допомогло сім’ї пережити і голодні 46 – 47 роки, та й вивести діточок у люди. А ще Паша Сидорівна була не аби - якою куховаркою і пекаркою. Те що вона пекла і варила було надзвичайно вишуканим, тому її запрошували на підготовку до весіль, ювілеїв, свят, днів народження, і це теж приносило доходи. Та й у той важкий для всіх час, біда не минула її сім’ю. Найстарший синок Анатолій ще з одним пацаном знайшли десь бомбу, крутили її й вертіли, а вона й вибухнула, і пацани загинули. Розповідаючи про це Паша Сидорівна не стримувала сліз…
А то якось розповіла, як вона в роки війни врятувала
від неминучої смерті 50 заложників, яких німці взяли за те, що багато молоді сховалося від відправки на роботу до Німеччини. Помістили заложників у приміщенні школи, яка була неподалік від будинку Паші. Паша була вхожа до приміщення школи, так як її часто туди запрошували для приготування українських страв для німчури. Тому Паша наказала синам Толику і Славі знайти у сусідів самогонки, взяти дома таку-сяку закуску, не чіпаючи сала і хліба і принести до школи, де вона саме там щось готувала німцям. Хлопці все зробили так, як веліла мама: сиділи в кущах доти, доки майже всі німці пішли по "своїх домівках" залишивши лише двох наглядачів. Паша теж там була, прибирала й мила все після їхньої вечірки. Коли ж німців залишилося лише двоє, хлопчики й принесли графин самогонки та таку-сяку закусь. Паша запропонувала німцям "поправити здоров’я". Ті ж звичайно погодились. Довелося жінці їх обслуговувати до тих пір поки вони й поснули, а Паша обережно взявши ключі, відкрила класи в яких знаходилися заложники , та й випустила всіх. Сама ж, повернувшись додому, наказала хлопчикам піти до друзів, і ні під яким приводом не вертатися додому, допоки вона їх не позве, якщо звісно залишиться живою. Та все минулося благополучно, тих німчурів негайно відправили на фронт, і чи то вони її не видали, чи німці й самі не здогадалися, чиїх це рук справа, невідомо.
Коли подруги Паша і Поля постаріли, на зиму їх забирали до себе в Кіровоград (нині Кропивницький) їх діти, а на весну привозили їх в село, а коли вже жінки стали зовсім кволі забрали до себе назавжди. Паша жила у квартирі Надійки, разом зі своєю молодшою сестрою Мотею, а сама Надійка жила у квартирі мого брата, то отож і Поля деякий час там проживала, а потім моя сім’я її забрала до нас у Долинську. Я часто приїжджала до них у гості, і обов’язково заходила до Паші Сидорівни. На свята ми там збиралися всі і я з чоловіком, і мій брат з Надійкою іноді і В’ячеслав Гнатович, коли з Галею, а коли й сам. Всі разом накривали на стіл, вечеряли розмовляли, жартували, веселились, співали. Найбільше мені подобалося слухати пісні у виконанні Паші Сидорівни. Я її й донині ніби бачу, як вона вставала на ноги, обома руками спиралася на стіл і співала. Не дивлячись на її похилий вік співала вона, як молода, найулюбленішою їй була пісня, де є слова "Кришталева чаша, срібнеє дно, пити чи не пити все одно". Звісно ж що лунали і українські народні пісні: "Розпрягайте, хлопці коні" і "Ніч яка місячна, зоряна, ясная” і "Дивлюсь я на небо”, і багато інших. Ми ж звичайно не сиділи осторонь, а співали усі разом, і по одинці, і дуетами. Як же було гарно й весело.
На жаль час зробив свою справу: уже давно немає Паші Сидоровни, її сестер і брата, мого чоловіка, мами і брата, немає й В’ячеслава Гнатовича… Та є ще ми: я, Надійка, Галя, наші діти і онуки, і пам’ять. Допоки ми живі, вони з нами!..
ID:
840179
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.06.2019 16:26:13
© дата внесення змiн: 27.06.2019 16:41:02
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
