« Заросла доріжка зелен травами,
Де колись поміж п’янких отав
Ти пішла з усмішкою лукавою...»
Б. Олійник
Під ногами знову шелестить
в’яле і сухе опале листя
і пейзаж минулого за мить
ватрою ось-ось і розгориться.
Нагадає юнь у багреці
сивої отави, а на лоні
далини у самому кінці
намалює обрії червоні.
Все – як і раніше, як було
і не забувається ніколи.
Вишиває золотом зело
баба осінь, що іде по колу.
Випиває вечір білий день
тай іде у ніч до ранку спати.
І мене жура веде до хати,
де ночую як у лісі пень,
та найкращу із усіх пісень –
колискову заспіває мати.
