Наблукався до втоми по листі осіннім,
Біля хат, що руйнуються без хазяїв.
Йду у осінь, за мною минулого тіні
Випадково чи ні, я на цвинтар забрів.
Тут ні зради нема, ні нестерпного болю,
Ні амбіцій, що рухають людство вперед.
Тільки осінь манлива веде за собою,
Підсолоджує смуток, як коливо мед.
Дати, прізвища в ряд, поруділі світлини,
Квіти мертві з пластмаси і квіти живі.
Каже притча, що Богом ми зліплені з глини
І у землю підемо в назначені дні.
Пробачаю усім і мені пробачайте,
З чистим помислом треба по цвинтарю йти.
Чи почуєте сказане сестро і брате,
До живих говорю, і у кого хрести.
Спокій, тиша і сум... і так близько до Бога,
Листя падає в тишу, як шепіт молитв.
Є стежки забуття, є у вічність дорога
І заплутаний довгий життя лабіринт.
Їм уже не важливо де - правда, неправда,
Тут зупинений час вписав дату свою.
Не засуджую тих хто спіткався і падав,
Не судіть і мене… як умію живу.
2019
https://www.youtube.com/watch?v=MHchMkHKVyQ&feature=youtu.be
"Не засуджую тих, хто спіткався і падав, 
Урочисто і свято звучить Ваш вірш, тезко, особливо в голосі... 
