Який важкий і темний морок!
Як висі місячні знов мутні!
До скрипки дотик стільки років…
При світлі не пізнати струни!
Кому потрібні ми? Та ми вдвох,
Два жовті обриси похмурі…
І раптом все відчув смичок.
І хтось узяв,- вони укупі.
«О, як давно! Крізь цю пітьму
Скажи одне: чи та ти, чи та?»
І струни, пестячись, йому,
То дзвін так пеститься, співає.
«Чи правда те, що більш ніколи
Ми не розлучимось? вже досить?..»
У відповідь звучало дзвоном.
Та скрипка біль у серці носить.
Все зрозумів смичок, й він затих.
А в скрипці все луна трималась…
І було мукою й для них,
Що музикою всім здавалось.
Тай чоловік не загасив
До ранку свічок…Й спів в оселі...
Лиш сонце їх знайшло без сил
На оксамиті чорному постелі.
І. Аненський " Смічок і струни"
зворушливий твір 
