Зима... Мороз... Іще не ніч,
Лиш вечір тільки-но заглянув,
Та враз так темно й лячно стало,
Що дід Мартин заліз на піч,
Хильнувши перед без остатку,
Укривсь гарненько, помоливсь,
Зітхнув тихенько та й дрімати...
Отак лежить ото собі,
Лежить і сон предивний бачить:
«Весна... Сади цвітуть й неначе
Краса заповнює весь світ
І сонце небо звеселяє,
Пташиний спів не замовкає
Та так спокійно на душі,
Так радісно довкола, гарно,
Що серце тьохкає й не знає
Звідкіль у ньому цей політ,
На крилах юності бажання...
А ще ті очі, в мить кохання,
Дівочі очі... (Як ж без них?) »
Зима... Мороз... Так темно, лячно...
І сни, крізь ніч... Предивні сни!