Невже втрачаєш хист до ворожби, зозуле,
чи співчуваєш? Щось та й напророч…
Мов дика ружа запилюжена—минуле.
Бува, до нього доторкнуся хоч-не-хоч.
І навесні кульбаба розцяцькує пагорб
не сотнями, а тисячами жовтих сонць,
у вишині шукатиме лелека пари,
охриплий джміль потягне грітись до осонь.
А потім радість колихатимуть жоржини
довкола біло-голубих хатинок-скринь.
Між споришів, ожин зав’юняться стежини,
у далеч побіжать стрічати синю синь.
Вздовж вулиці постануть явори у рюшах.
Садки оглянуть і куценькі городи.
Нам, дітям, з-за межі стара сусідська груша
під призьбу нищечком підкидує плоди…
Це так давно було, що й роки посивіли.
У дверях перержавів не один замок.
Ні, ті оселі не котеджі і не вілли—
Та лиходіїв вже не стримає кілок…
Мов дика ружа запилюжена—минуле.
Життя, немовби тінь від вітру, промайнуло.
У 60-70рр. у селі хату господарі знадвору не замикали,
а просто спирали на одвірок кілок як знак того, що вдома нікого немає
Валечка, спасибо за удовольствие от прочтения Вашего прекрасного стихотворения!
В строчках звучит весна и нотки Вашей грусти. Любуюсь искренней красотой строки. Очень, очень душевно.
С Уважением и теплом,
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ваша тепла лірика-мандрівка у минуле не може не хвилювити душу, особливо людей, які знають, що таке відкриті двері і душа. На жаль, тепер на всьому замків побільшало
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це правда, Валечко, і мені пощастило жити в ті часи, коли не було замків, Як змінюється світогляд людей, жаль, що зло, насилля, жорстокісь, брехня займають ключові позиції! Прекрасний вірш!
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
