На всяк випадок життя
влада квапиться накрасти:
від одежі та взуття –
до землі для касти.
Вже мурує і тюрму –
що з елітних камер,
як палац-тюрму тому
в кого серце – камінь.
Українців там нема,
все – народи інші:
як не кум – його кума,
або й тих ще гірші.
Як нам вибрати своїх
свій народ по правді пасти,
тих своїх, що поза сміх,
ще й не будуть красти?
Де народу голова,
його очі, вуха –
як отого дурня слухав
та сприймав дурні слова?
Очі є і вуха є –
розуму ніяк немає.
Кожен визнає лише своє,
та свого не має.
Все чуже:
земля, вода,
гори, полонини,
чужа спіє ягода,
і чужої днини.
Схаменіться, козаки,
горді українці!
Час вже з нашої руки
дати їм по пиці.
Та в своїй тримать руці
важелі від влади
за життя – в кінці-кінців –
рідної громади.