|
Світлий літній ранок. Ледь помітне сонечко простягає свої легенькі промені до красивого триповерхового будинку. Великий двір тане в ніжних пахощах квітів. Свіжа трава в садку виблискує всіма кольорами веселки, а краплинки ранкової роси блищать діамантами. На нещодавно пофарбованій лавці сидить тринадцятирічний юнак. Йому нудно і він трохи хитає ногами, втупивши очі в траву. Шпориш лоскочить ледь торкаючись підошви, та хлопець навіть не посміхнеться. Лунають кроки. Хтось наближається до нього з подвір’я, але хлопчина ніяк не реагує на це: ні ворухнувся, ні глянув хто до нього іде .
- Синку! Чому це ти сумуєш? – запитує чоловік, що прийшов. Та юнак не реагує, продовжуючи хитати ногами і дивитися вниз.
В саду стояли дві невеликі будівлі. Одна – в кутку, з інструментами (по догляду за садком), інша – навпроти, неподалік стіни – з іграшками. Але та велика кількість іграшок не цікавила хлопця.
Повітря тремтіло, по-подвір’ї розливалися м’які пахощі нагрітих сонцем яблук. Сад буяв зеленню. Майже, в його центрі стояла велика і широка бесідка де ніколи не бувало спекотно. В саду теж повіяв прохолодний вітерець, та духмяний запах теплих яблук все ще лоскотав у носі так, що в роті відчувався солодкий присмак.
- Васю! – продовжує чоловік в красивому костюмі і білій шовковій сорочці з чорною дорогою краваткою, - Ти гніваєшся, що я заборонив тобі ходити на смітник? Ти знаєш, що скажуть люди? – хлопець глянув сумно на нього немов говорячи: «знайшов! Що – люди? Здались вони мені…» - Ти тільки поглянь! – продовжував чоловік – Глянь навколо і подумай. Ти власник всього цього і на смітнику. Смітник! Ну, що там можна робити?
- На смітнику можна знайти те, що просто не повинно там бути, не могло б, а воно є! – говорить Вася.
- Наприклад? – запитує батько.
- Щастя! – різко поглянув на батька син і в його очах з’явився палкий і незрозумілий вогник. Батько уважно дивився на сина.
- Ти ще дитина…добре. Іди грайся хоч і на смітник! – безпорадно махнув руками чоловік.
Хлопчина посміхнувся і швидко гайнув у двір, сівши на велосипед, поїхав.
- Тільки обережно! – крикнув йому в слід батько, а сам подумав в голос – Що йому іграшок не вистачає? Чи, що? Дитина…
На смітнику Василь був «Цар і Бог». Хлопчаки, що жили неподалік – побудували на смітнику халупку, де Вася іноді й ночував (це в основному й стало причиною заборони відвідувати смітник). Та він тут аж ніяк не грався. Ні! Він допомагав своїм п’ятьом друзям шукати різні запчастини і ремонтувати механізми й іграшки сусідським дітям.
Одного разу під час пошуку деталей Василь натрапив на гарну, ще не розквітлу троянду, виросла між кучами бруду і сміття. Й відтоді він постійно до неї навідувався і доглядав її. Хлопчик мріяв побачити на власні очі, як розквітне ця дивовижна квітка, що росте на смітнику.
Одного разу батько забрав сина з собою в село де в нього були якісь справи. В цьому селі батько був щасливий. Його очі горіли дивним, але знайомим вогником. Здавалось, у нього тут також троянда, як у сина. А, можливо, тут жили спогади про Василькову матір, що рано померла і якої хлопчина не знав.
- Батьку! – говорив син – це ж величезний смітник, а не село. Невже ми тут зостанемось?
- Так! На певний час! – відповів батько – А хтось, мені ніби, нещодавно говорив, що на смітнику можна знайти такі речі про існування яких ти й не здогадувався, що не могли й не повинні тут бути, але вони є, чи як додав би - були!
Тож батько з сином залишилися в селі. Батька цілими днями не було вдома, але син міг ввесь час ходити по селу – смітнику. Тут було все по іншому: не було друзів і хлопчині було одиноко. Цей смітник був не схожий на той, йому рідний. Але саме у ньому Василь познайомився з трохи молодшою за нього дівчиною, справжньою нерозквітлою трояндою. Вона була як пуп’янок, але дуже гарний. Хлопець ввесь час доглядав за нею, зовсім забувши про справжню квітку на своєму рідному смітнику. Василь був щасливий. Але час плине швидко і батько з сином поїхали з села. Обставини склалися так, що довелося їздити по різних містах і селах досить довгий час у батькових справах. Зовсім закрутилися. Куди там до якихось троянд… А фотографія дівчини-троянди загубилася в якійсь книжці давним-давно. Лише коли хлопцеві виповнилося 25 років і він перебрав майже ввесь батьків бізнес на себе – вони змогли повернутися додому в сад де як і раніше пахло духмяними квітами і свіжою травою.
Якось відпочиваючи на нещодавно-пофарбованій лавці, хлопець враз згадав, як в дитинстві йому було сумно, як він тікав на смітник, як ночував у халупці, як знайшов квітку, що виросла між купами сміття.
- А що з нею зараз? Вона розквітла? Яка вона? – вголос подумав Василь.
Тож швидко сів у машину і поїхав на смітник, який змінився, став більшим, але все одно залишився рідним. Але ж де вона. Троянди ніде не було. У відчаї Юнак почав розбивати ногою купи сміття зганяючи злість, потім безсило присів додолу. Почав по дитячому роздивлятися викинуті кимось речі, розгортаючи сміття, ретельно роздивлявся частини іграшок і пробував їх скласти. Враз він згадав, що в його халупці є частини від схожої іграшки, тож він поспішив до неї. Хатинка була вже стара, але кимось трохи підремонтована. В середині було порожньо, але помітно, що хтось сюди частенько навідується. Тоді хлопець вирішив завітати до своїх товаришів, що жили колись неподалік і розпитати про квітку. На диво друзі жили там же та вже мали свої сімї, а їх діти як колись вони самі тепер часто ходили гратися на смітник.
Друзі з дитинства, про яких як і про троянду він забув розповіли, що коли Василь поїхав вони старанно доглядали квітку, але троянда все одно загинула.
– Грунт, мабуть, не підійшов. – сказав Васькові хтось з його друзів. Не дочекалася вона його.
Повернувшись ввечері додому, Вася став шукати книгу, що купив ще в дитинстві «Про троянди». І лише пів на другу ночі він її знайшов. Коли хлопець розгорнув книгу з неї щось випало. Він нагнувся та підняв невеликий папірець з надписом «…на пам'ять» зі зворотної сторони якого була фотографія Олі – дівчини-троянди з села-смітника. Щось кольнуло десь глибоко у серці і пекучим жаром розлилося в сторони. Юнак швидко сів в автомобіль і помчав у село. Але було пізно. Люди сказали, що вона померла від туберкульозу 5 років тому.
- «Грунт не підійшов» - обмовився хтось із сусідів.
Ранок, здавалось, не збирався вставати, натомість ще й пустився невеликий дощ тому Васелю запропонувати перечекати його в одному з будинків. Але той відмовився. Казали, що Оля його чекала і що її поховали неподалік того місця де була зроблена ним фотографія. Зараз там поруч кладовище. Тому юнак кинувся туди. Спочатку він стояв над могилою і дивився як каплі падаючи з хреста роблять ямки в землі. Потім гладив її фотографію на хресті, ніби прощаючись. А після цього пішов на те місце де колись робив фото. зараз туди скидали сміття з кладовища: вигорівші вінки, корзинки, бур`ян, вицвівші квіти. Та попри це, саме місце не змінилося з того часу та тепер у ньому було щось рідне, знайоме. Навіть не дивлячись що дощ моросив, було тепло і свіжо. А між кучами сміття де колись в сонячних променях стояла Оля в вицвілій червоній сукні (коли її фотографував Вася) тепер тремтіла під дощовими краплями яскраво-червона троянда. Хлопець нагнувся до неї і поцілував її ніжні холодні і повні води від дощу розкриті пелюстки зі словами: «Нарешті ти мене дочекалася». Потім він повернувся до машини по маленьку лопатку, яку завжди возив про всяк випадок. Обережно викопав квітку, обгорнувши корінець ганчіркою, яку знайшов в машині. Він забрав квітку до себе додому і посадив посеред садка, обложивши маленьку клумбочку кольоровим камінцями. Троянда висаджена в дощ прийнялася і хлопчина постійно нею милувався і квітла вона лише для нього.
Будучи вже стареньким Василь Васильович полюбляє кожного літнього теплого дня виходити в садок, коли його внуки йдуть гратися на смітник з внуками його п’яти найкращих друзів, сідати на нещодавно пофарбовану лавку і дивитися на величезну клумбу троянд посеред садка обкладену кольоровими камінцями, і вдихати їхні п’янкі пахощі, якими оповитий увесь двір. Жодну з білих троянд зрізати не можна, особливо ту- яскраво-червону, що в центрі клумби. Ввечері перед сном Василь Васильович завжди дивиться на картину де за склом на білому полотні лежить лише одна засушена пелюстка троянди, тієї самої, що пропала на смітнику. Цю пелюстку зберегли для нього його друзі.
І діти і онуки знають що Василь Васильович знає все про трояди і дуже полюбляє ці чарівні квіти, але ніхто з них не здогадується про причини захоплення якому він посвятив своє життя.
Як тільки розвидниця, знову Василь Васильович шкандибає з паличкою до своєї дівчини-троянди Олі, що кожен ранок роквітає для нього. А ввечері його вітає його щастя – пелюстка зі справжньої троянди на смітнику.
ID:
892548
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.10.2020 22:57:18
© дата внесення змiн: 22.10.2020 22:57:18
автор: Тетяна Вотер
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарна розповідь.
