Прихилився місяць в повні та й до хмари,
поки на орбіті чумаки мед варять.
Чорні мак тихесенько просипав зорі,
і напнувшись до трави, їй він говорить:
- Було синьо, було біло, було дзвінко,
мов пташина почувалася пір'їнка,
а тепер закрив згори: і небо, й хмари,
й чумаків, що на орбіті меду варять.
Зараз важко тобі, гірко, як ніколи,
під моїм просипаним коханням з болем.
Було б легше, якщо б ти під ним прогнулась.
Я тобі вже замість сонця - чорна куля.
І трава від слів тих зречено схилилась,
наче й справді в тіні мака - їй не сила.
Утекла від місяця у повні хмара.
Маку голову дощем рясним зламала -
покотилась маківка із трав до лісу...
Аж не мак то був, зрадливий в повні місяць.
