Хмари над нами наче з свинцю а не з вати,
Я скоро майже забуду як тебе звати.
Я майже забуду без тебе ким я не є,
Згадаю натомість, що зайве і вже не моє.
Змирюся із тим, ким вже ніколи не стану…
Буду тією, яку не введеш у оману.
Більше твоєю смугастою лялькою вуду
Чуєш, не буду, ніколи більше не буду!
Сонце над нами високо, як лампа на стелі.
Серце втомилось від спраги в твоїй пустелі.
Спогади замкнені в серці немов в звіринці.
Блукаю в вольєрі по колу собі наодинці.
Таке ж бо банальне життя - біле і чорне,
Ціную те, що в мені – красиве і неповторне,
І поки клітка обмежень не надто тисне,
Мрію про щось хороше і щось корисне.
Мрію про море, хоча не вмію пірнати.
Намагаюсь серед чужих - своїх розпізнати.
В звіринці життя ми діти, а потім дорослі,
Впізнай серед інших мене просто наосліп.
