|
Цікаво чи у вас так само - чим дорослішим стаєш - тим меншим хочеться стати. Чим більше у твоєму житті стає нових людей - тим частіше згадуєш старих друзів та знайомих. Чим більше віддаєш і купуєш своїй дитині - тим більше розумієш, як цінувалася кожна дрібниця у твоєму дитинстві, коли майже нічого не було. Я буду писати довго, тому якщо ви вже наважилися це почитати, то вибачте за « вкрадений » час, але місце про яке я писатиму особливе і, якщо ви були дітьми тоді, коли і я, і якимось чином причетні до нього, то ви мене зрозумієте. Я мрію, щоб дитинство моїх дітей, хоч частково, проходило в такому ж місці та такій атмосфері і серце розривається від того, що це не можливо, бо з кожним роком все це віддаляється від нас з шаленою швидкістю: наші батьки, дідусі і бабусі старіють, а декого вже й немає з нами, лише у спогадах. Я пишу це ще й тому, що все поступово тьмяніє в пам'яті, а папір це те, що надасть моїм спогадам забарвлення.
По-перше дякую найріднішим дійовим особам – Наталочці, Ольчику та Віталіку ( він же «Боксьор»), бабусі, діду, батькам, прабабусі та прадідусю. Я пам’ятаю багато: наші війни, веселощі, сварки… Як ми перли на город стільці, миски, ножі і грали там в короля, королеву та слуг, а тоді дід кричав, що ми подівали десь всі ножі; як дехто ламав нам пиріжки, відривав паперовим лялькам голови та перекидав вверх дном житло нашим Джесікам; як ми розділяли, хто в якій кімнаті прибирає, а тоді запирали в хаті декого, хто не хотів це робити; як вішали кота на двері, а він і далі спав; як грали в «сєку» ( до речі - хто пам’ятає правила - напишіть мені), «покер», «спічку»; як ходили за коровами та відганяли їх; як спали в пшениці в літній кухні, бо бабушка Маня заперла двері, а постукати-значило, що дід нас вб’є, бо було вже 3 години ночі; як робили піцу, а духовка зламалася і ми носили її пекти до Аліни; як не злазили із шовковиць; як ми з Віталіком їздили на сіно і впали з велосипеда, що наша пірамідка виглядала так - я, велосипед, Віталік, а в роті було повно пилюки і ми промили мою рану компотом; як Віталік запхав нам у вікно портрет Леніна, який він приніс зі школи, де зараз церква, тоді, коли школи вже там не було, а церкви ще, і нам довелося спати на веранді, бо під пильним поглядом того дядька щось не дуже засиналося; як ми їздили на возі на Солонці і Леваду по кабачки. Як бігли обіймати батьків, коли здалеку бачили нашу червону копійку; як ми спали, коли за 70 метрів від нас горіла хата і на пожежу позбігалося все село; як у мене боліло вухо; як Наташа впала в ставок; як Ольчик любила бити чашки і банки, чим доводила бабусю до сказу; як ми ходили на Солонці та на Плужники рвати бур’ян і дехто нив та обов'язково заходили на кладовище; як хлопці допомагали нам поратися, перевозити цибулю…як рили картоплю і всі з'їжджалися та були разом, а картопля була як голова, а ми були в купальниках, бо хотіли засмагнути як на морі, грязні як свині. На морі ми тоді і не бували, та й не хотілося нам, бо іншого літа за ці найкрутіші ми собі і не уявляли. Ті моменти, коли хтось когось зустрічав на зупинці Яготинського автобуса, значили початок прекрасного періоду – маленького життя, а коли хтось когось проводжав – його закінчення, але багаж спогадів на цілий рік і дуже жаль, що було таке літо, коли це було востаннє.
Ті моменти, коли ми збираємося разом і зараз забезпечують нам найкращі та найприємніші спогади. Жаль, що відстань і темп життя не дозволяють робити це частіше.
Але це тільки початок, є ще багато спогадів пов’язаних з людьми, яких я думаю також часом охоплює ностальгія – друзі і знайомі – вам не менше «дякую». Я хочу згадати всіх і багато історій, пов’язаних з вами та тяжко почати, бо тоді не зможу зупинитися.
Оксаночка і Свєтік, для мене ви завжди разом і приклад справді прекрасних відносин між сестрами. Я не хочу писати про те, що було, в нашій пам’яті Свєта завжди є і буде. Наші походеньки, вечори , проведені разом, листи. Я не можу уявити своє дитинство без вас, без тьоті Галі – нестримной вибухової жінки, яка розкаже правду тобі в лоб, що завжди приємно. Пам'ятаю як ми їли вишні з наливки, грали в карти у вас в літній кухні, гадали, нафарбовувалися у вас та йшли на дискотеку, ви завжди були рідні та відкриті. Я б хотіла написати ще багато чого та цензура не пропустить це в друк. Єдине і головне – це те, що я вас люблю і ви назавжди мої найкращі. Перечисляти в кого ми закохувалися і скільки страждали)))))не вистачить ніякого паперу, як їздили на велосипедах в Капустинці в клуб або перлися туди пішки, і як всі чекали кожної поїздки.
Анютік – ти моя старша подруга, з якою в мене теж пов'язано багато спогадів. Дякую за те, що з тобою завжди було цікаво.
Коля, Саша і Віталік + Журавка, ви посіли місце в серці як трійка наших дружбанів. З яскравого так це те, що я розбила вам трьохлітровій бутиль самогону, який Саша «взяв» у своєї бабусі. Я пам'ятаю ці очі, повні сліз і скорботи, коли баночка тільки «клац» об арматуру. Як ми їздили на природу вдень і вночі. Як спочатку я трішки полюбила Колю, тоді він мене, а тоді ніхто нікого і стало всім щастя, як ми їли сушену рибу, їздили купатися, як хлопці принесли нам гарбуз і ставили гуркало, а ми сиділи під вікном і сміялися з цих потуг налякати нас, як дядько Віталіка гнався за нами в трусах, як фарбували вікна, як Діма зі Сміли закохався в Олю. Люди – ви чудові і хай все буде у вас добре.
Саник, Толян і Ромчик… Я пам'ятаю наш покер в клубі, Санін магнітофон і гурт « Краскі», наш сміх, розмови, Толяновий рот, який ніколи не закривався (хей йо, мій покерський партнер). Бачити і чути вас – завжди радість.
Мій перший прихильник, Юра, баби Гальки Олениної ( обожнюю ці варіації імен – Галька, Ольга, Тетяна, Надька…та їх розширену версію – Данилівські, Ільківські, Мотрині, Оленині, Петрові, Степанидині). Я пам’ятаю, як ти так енергійно накачував воду, що зламав нам колонку, як ми замазали один одного мазутою і я побігла додому, коли на горизонті з’явилася твоя бабуся. Як ти приходив до нас, а тоді прабабуся Маня говорила бабусі Олі, що приходив той Оленин і бігав за нашими дівчатами як лошак. Ти був дуже хорошим внуком і зараз теж і допомагав своїй бабусі дуже багато, жаль, що вже так давно не бачились, хотілося б знати яким ти став. Балу – красавчик. Руль зі своєю нестримною харизмою, мабуть, перезапрошував усіх на екскурсію в Київ. Артур – окрема історія, ходячий прикол, пам'ятаю, як заходив до нас, йшов в хату, брав в холодильнику яйця, а тоді розбивав на голові у кожного зустрічного замість привіт або спілкувався з нашим дідом і розмова починалася з того, що брав газетку в нас в ящику і говорив йому: «О, а я вам газетку приніс.»
В мене є ще деякі спогади з дитинства – як ми були трохи менші, то дуже модно було намазувати домашній свіжоспечений хліб чимось, а тоді йти з ним гуляти: калиновим варенням, тушонкою, часником з ( боюсь помилитися) здором, намочувати водою й посипати цукром. Як Віталік говорив бабусі: « Ба, намаж мені два шматки, бо я поки до Анюти дійду, то один з'їм ». Пам'ятаю смачні яблука Челюсті ( вибач, нічого особливого, ми з тобою навіть ніколи не спілкувалися, просто так тебе всі називали, але яблука в тебе були відпадні ). Як у вас святкували Івана Купала, як я вдягла сукню, щоб гнати корів, а Віталік не випускав мене з двору і сказав, щоб я переодяглась, бо то не є парад – гнати корів, і в такій сукні нема чого позоритися, як ми з Оксанкиним братом Сашою сиділи на лавочці і хотіли поцілуватися, але так і не поцілувалися, як Ау нашматував Олі квітів, як ми іздили на футбол і комусь сподобався Марютін ( хто це в біса такий?), як Наташа закрила бабушку в погрібі, а тоді в хаті, як нам ловили раків, як ми каталися на катамарані, ходили на пляж, навчилися плавати, як ми з Юрою вирішили переплести ставок, але на середині в мене вже не було сили і йому довелося мене тягти за собою і говорити, що я дура, і чому я його не попередила, шо не супер- пупер плаваю), як ходили в клуб в Ташань ( слово « ідіоти », інше на думку не приходить))))))))))). Як я товаришувала з Зіком і наша тритижнева дружба почалася з пісні: « Любишь ты Алешку больше чем меня », під яку ми танцювали аж тричі. Що то було, я не знаю, але на те воно й дитинство, щоб постійно набиратися мудрості.
Я хотіла написати трішки про всіх та то дуже довго… дехто набагато старший, дехто менший: Левади, Тарас, Аліна, Люба, Геланчик, Іра, Ларіса, Валя, Саша і Наташа /Шакені, Аринка і Малінка, Наташа, Даценкові хлопці, Яна з красивим волоссям і всі – всі – всі…Це ваше село і наше, і воно – прекраснее, зі своєю енергетикою, шармом і запахом. Чим пахне Добраничівка? Природою, радістю, дитинством і зовсім трохи тим, чим корови « встеляють » дорогу, та то реально дуже приємний запах і всі ми з вами це знаємо.
В минуле, говорять, повертатися не варто, але якщо нам всім було там додре, то чому б і ні?! Я хотіла, щоб ми ненадовго повернулися в дитинство і, може, кожен із вас згадає щось своє. Добраничівка рулить завдяки всім вам!
ID:
931331
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.11.2021 11:13:43
© дата внесення змiн: 19.11.2021 11:13:43
автор: Kлер Клер
Вкажіть причину вашої скарги
|
