Річ в собі, що жиє своїм життям,
міниться людськими вчинками,
розсипається постатями у снах,
а наяву думає про глибину того недосяжного, що є у душі.
Щось, чим життя заповнює внутрішню порожність,
а потому зводить нанівець безсмертя і пам’ять поколінь.
Річ в собі, що інколи живе втомою,
що молиться поміж облич,
та переживає миті без розпачу.
Вона не знає іншої величі крім,
як безпомічно стояти на перехресті,
де вдивляється досхочу в час
крізь уламки гонору.
Річ в собі, що вчиться від мовчання ягнят
як пройти повз срамоту,
що у світі,
ту, що блищить золотом та брул’янтами
А під тиском цуравих поглядів
вітер змін гвалтує її нетерпляче
і по-осінньому збочено:
вищипує рукавицю в обличчя часу,
розчепірює навиворіт вилиці,
в двоїну викривлює посмішку...
