Журливий вітер ковзав в сосняку
І кидав гілки долі на узбіччя.
Буття пірнало глибше в протиріччя,
В несамовиту битву, найтяжку.
Пожвавились бруньки.
Струмки пробились.
Природа знов повірила на мить,
У те що коло світу не спинилось,
І коліщам продовжує крутить.
Зима жбурнула в ніч холодну пустку
І дико посміхаючись пішла
Розкидавши людей, немов пелюстки,
По світу як скажений сатана.
А Богу, як завжди віддали боже,
Гортаючи понівечений твір,
Який читаю я в ночі Сварожі,
В якому бреше і лютує Zвір.
Перед очима розхристалась драма.
Нечуваною звісткою журба,
В червоно-чорний колір діорами,
Розфарбувалась в сутінках війна.
Як на Голгофі розіп’яли небо
І гірко те розчулилось дощем.
Вже другий місяць плаче через тебе,
Вдягнувшись чорним зоряним плащем.
Чекає світла ліс, через поле
жбурляє вітер на узбіч шляхів
соснові гілки, впали мимоволі,
там де не чутно весняних птахів.
З промінням першим сонячний світанок,
Теплом заграє на руїнах скель.
І вийде зустрічать тебе кохана,
Над пам’яттю зруйнованих осель.
як і всі ми вражаючи люди, українці... 
Дякую... 
