Моя поезіє, сестрице,
Чому в мені ти вже заснула?
Невже, любове-чарівнице,
Мене зненацька ти забула?
Прокинься врешті ти від сну.
Моїй душі не дай зотліти,
А, наче пишную весну,
Вдягни її в барвисті квіти;
Барвисті квіти й ароматні,
Що сповнені краси, принади,
Тендітні, ніжні, делікатні,
Що сіють почуття відради;
Відради, злагоди, добра,
Що ширять благородні справи,
Щоб світлая прийшла пора
Для кожної землі, держави;
Щоб в серці кожної людини
Збудити почуття любові,
Аби ніколи ні краплини
Не бýло ані сліз, ні крові.
Наповни розуми людей
Ураз премудрістю-могуттю
І безліччю ясни́х ідей,
Що повні світлою лиш суттю;
Ясни́х ідей, що дозволяють
Поліпшить світ не тільки зовні,
А й також тих, які вселяють
Любов, добро у душі вповні;
Бо ж ми народжені на світ,
Щоб в мирі та любові жити
І, щоб не в’янув їхній цвіт, ‒
Завжди всім лиш добро робити.
Євген Ковальчук, 09. 12. 2018