Я на поезію голодний.
Вона − неначе їжа денна,
Що живить дух мій первородний,
Й встає в нім сила незбагненна.
Поезією спрагле серце.
Воно без неї – мов пустеля,
А з нею – наче втіх озерце,
Немовби затишна оселя.
Її кожнісінької миті,
Немов повітря, я вдихаю.
Мов щастям, нею дні сповиті,
Бо втіхи іншої не знаю.
Адже вона мені дарує
Безмежну внутрішню могутність
І мудро розумом керує,
Аби життя пізнав я сутність.
Мов матінка, мені встеляє
В світ довгую життя стежину,
Напучивши, вдаль направляє,
Зронивши із очей сльозину;
Сльозину щастя та любові,
Щоб лиш гаразди мав в дорозі,
Щоб люди всміхнені, чудові
Стрічалися на кожнім розі;
Ті люди, кóтрі надихали б
Цей світ, життя украй любити
І душу, й серце огортали б
Незгасним прагненням творити;
Тебе творити завжди, всюди,
Поезіє непоборима,
Щоб суть твою пізнали люди,
Моя утіхо невтишима.
Євген Ковальчук, 08. 01. 2019
