Тоді було вирішено - я з власної волі покидаю життя,
смердюче і заплутане, як водорослі,
і починаю спочатку там, де мене ніхто не знав. Я дістав
свої карти та обвів колом найімовірніше місце: Помаскі.
Прямо на екваторі. Нульова широта. Еге,
цілком згодиться. Засунувши те незначне, чим володів,
в свою зелену полотняну торбинку, я відправився на південь
до Калі, далі через Гуаякіль до Кіто,
де хтось сказав мені, який автобус треба упіймати
- так я й зробив. Ми тряслися з зупинками і скреготом.
Валячи з ніг, мене кидало доти, доки не пощастило,
якось ухопити ремінь і впасти на сидіння.
Коли я подивився у вікно, місто вже зникло.
Андський пейзаж мчав мимо, можливо,
вишукано, але швидше, ніж хтось міг би уявити.
Цей дурень гнав з нами через гори
шалено швидко. Мені перехопило подих, коли я глянув на чоловіка
за кермом: здоровенний, огрядний, його голова
чудернацько деформована, його масивна шия блищала
від поту. Обличчя в його дзеркалі заднього виду такого типу,
який побачиш у божевільнях - як кажуть,
без лоба і очі надто малі і задалеко одне від одного.
Я злякався. Я збожеволів з переляку. За межею,
яка повинна була бути горами й річками, були туманні
обриси. Сонце, як щось довільно плаваюче,
поривалося кудись за горизонт. Далі ніч, знову і знову
далеке світло того, що мусило би бути містами.
Без сумніву місто Помаскі серед них.
"Помаскі" закричав я і схопився на ноги.
Але автобус рвонувся, жбурнувши мене назад. Ми не збирались
зупинятися, це було цілком зрозуміло. "Зараз послухайте сюди!
Послухайте сюди!" Я закричав так голосно, як тільки міг -
і тут побачив, що слід було побачити
від самого початку: у чоловіка не було вух. Я заплакав.
"Це нечесно! Це просто нечесно!" - Інші
еквадорці, байдужі й мовчазні, сиділи, загорнуті
у свої пончо, не рухаючись. Я безпорадно
заридав в свої долоні. Та навіть зараз -
незважаючи на кожну зраду, на всі втрачені мрії:
жінку, яку не зміг пробачити, дітей
яких ніколи не повернути, тільки той самий дурень
сірий і сутулий; навіть зараз, нарешті усвідомлення,
що не можна ні вийти, ні повернутися назад,
світ сам по собі є нічим іншим, як рухом:
ефемерною, мерехтливою, безглуздою пустотою, кружляючою в космосі -
буває час, коли я все-таки відмовляюся в це вірити, час,
коли жахлива облудність всього цього мене перемагає,
І я раптом схоплююся на ноги - так,
навіть зараз - з давнім обуренням і страхом.
"Зараз послухайте сюди," - я ридаю. - "Зараз послухайте сюди!"
— З колекції Ковіта «Перша благородна правда» (Видавництво Тампаського університету, 2007)
Помаскі - містечко в кантоні Кіто, Еквадор. Знаходиться за 16 км на північ від Кіто і за 6 км на південь від екватора на дорозі до Сьюдад-Мітад дель Мундо.
Steve Kowit THE BUS TO POMASQUI
Then it was settled—I’d cut myself loose from a life
as fetid & tangled as sea wrack
& start again where nobody knew me. I dug out
my maps & circled the likeliest spot: Pomasqui.
Directly on the equator. Latitude zero. Yeah,
that would do nicely. Stuffing what little I owned
in my green canvas sack I trekked my way south
to Cali, then Guayaquil up to Quito
where somebody told me what bus I should catch
—which I did. We lurched from the stop with a screech.
Thrown off my feet, I flailed about till I managed,
somehow, to grab at a strap & tumble into a seat.
When I looked out the window the city was gone.
The Andean landscape rushed past, exquisite
perhaps, but quicker than one would have guessed.
That fool was gunning us over the hills
at incredible speeds. I gasped as I stared at the man
at the wheel: immense, obese, his head
oddly misshapen, his massive neck varnished
in sweat. The face in his rear-view mirror, the sort
that one sees in asylums—without any forehead
to speak of & eyes much too small & too far apart.
I was scared. Scared out of my wits. Outside,
what must have been mountains & rivers flew by
in a blur. The sun, like something too leaden to float,
tore heavily thru the horizon. Then night,
with its flickering shadows, & now & again
in the distance the lights of what must have been cities.
No doubt the town of Pomasqui among them.
“Pomasqui!” I cried out as I leapt to my feet.
But the bus bucked, slamming me back. We weren’t
going to stop, that much was clear. “Now see here!
See here!” I screamed out as loud as I dared—
which is when I saw what I should have seen
from the start: the man had no ears. I started to weep.
“It’s not fair! It’s simply not fair!”—The others,
stolid & silent Ecuadorenos, sat wrapped
in their ponchos, unmoving. I sobbed
helplessly into my hands. Nevertheless, even now—
despite every betrayal, all those botched dreams:
the woman I could not forgive, the children
who never came back, myself the same fool, only
grayer & stooped; even now, understanding at last
that there’s no disembarking, no turning back,
that the world itself is nothing but motion:
ephemeral, flickering, emptiness whirling in space—
there are times when I still refuse to believe it, times
when the wretched deceit of it all overcomes me,
& suddenly I’ll leap to my feet—yes,
even now—with the old indignation & terror.
“Now see here,” I cry out. “Now see here!”
— From Kowit’s collection, The First Noble Truth (University of Tampa Press, 2007)
ID:
960469
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.09.2022 00:24:32
© дата внесення змiн: 16.09.2024 11:30:58
автор: Зоя Бідило
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я переношу сюди написане впродовж 10 років. За останні 7 місяців зроблено переклади трьох невеликих віршів. Не можу розумом вирватися з війни.
