|
Я видаляю старі фотки з телефона,
І накриває, як накрило всіх рік тому:
Як філософія життя, книги, танці, кіно забулись необхідністю вижити,
Бо ми, горді-сміливі-вільні, більше ніколи не дозволимо себе ще скривдити!
Коли сирени замість музики із неба,
А я чи не вперше в житті все вчинила, як треба.
Брат говорив, ще не хоче жити в пустелі,
І я лишилась відстоювать наші оселі,
Відстоювать нашу Свободу, просто побути тут,
А хтось відмовляв, казав, що нам всім - капут!
Не мають страху ті, кому немає, що втрачати,
А я готувалась померти, та хотіла іще раз його обійняти,
Не за себе просила, а за нього і Мир,
Бо ненавиділа себе, і... теж не хотіла пустир.
Дика чужа реальність засмоктала болюче, -
Вона й до сьогодні мене мучить.
Боротьба за Волю вийшла в новий вимір з острова Зміїний,
А в мене навіть "Найки" - патріоти України.
Ця реальність хотіла жертву, крові, піднесення,
Забрала, як мінімум, діда, мрії та мій інстинкт самозбереження.
Зробила нас ще далі з ним,
І все немов закутала у дим.
Але я зуміла його відпустити, коли востаннє і вперше зайшла в укриття:
Я не мала вибору з ультиматуму: моє кохання чи його життя.
Форматування пройшло жорстоко і швидко:
Щастя - не в грошах, понтах, автівках,
Не в шмотках, кросівках, диму,
А просто зробити крок у свою власну пітьму.
Стерти приреченість з погляду,
В мороз в одній футболці не боятись холоду,
Почути від когось, що справді крута,
І знати, що це все - ще та сама я!
Я не забуду, мабуть, до кінця життя,
Коли в один момент шарахнуло: у мене є лиш я,
І є відповідальність і обов'язки,
І немає, кому розказати навіть, як боязко.
Я маю бути сильною, я маю... просто маю бути,
А вибухи й постріли чути, і порох горілий на смак, як отрута,
І маю писати, аби хоч залишити згадку,
І я пишу: правду - в стіл, а для всіх, що в порядку.
А люди дякують, вірші ті згадують цитатами,
А я все думаю, за що зробили винуватими?
В навушниках музика голосно, в думках фарш, в роті - віскар і кон'як,
Я комусь дзвоню/пишу, щось механічно роблю та все не можу забути, як:
Чотири телефони тримали пальці лиш двох рук,
І як вірші підтримували дух,
І "пункт незламності" із нашого будинку,
І хоч недовгий час перепочинку.
Двадцять п'ять тисяч кроків Правим берегом щодня,
І я собі весь час, як мантру: "не плач, мала!",
Як від дому - тридцять хвилин бігом до центру,
Як більш за все мріяла про танці на Хабі на "Метро",
Як промайнув цей рік іншим чужим життям,
І хай назад немає вороття...
І знову дякую: батьку за те, що пішов, залишив дітей, дім, сім'ю,
Але навчив бути сильною, гордою, не відчувати страху,
Мамі, за те, що виявилась права,
За те, що я і сьогодні можу сказать ці слова,
Йому, бо тепер мені є, з чим порівнювати,
І декому ще, хто мотивує вірити, мріяти, змінювати;)
Я залишаюсь далі, роблю все, що мушу,
Та на прекрасне знову потягнуло душу...
Це - Хроніки війни. Весна. Два-Нуль.
Відкрило правду: краш ;)* - сильніше куль.
* - Краш (сленг; англ. crush) — людина, яка дуже подобається, об'єкт насолоди для душі.
21.03.23 р. Київ, Україна
ID:
977700
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 21.03.2023 10:38:32
© дата внесення змiн: 21.03.2023 10:38:32
автор: Маргарита Мельничук
Вкажіть причину вашої скарги
|
