Павутиною сірою тихо туман осідав
На руїни-міста заплямовані кров'ю й сльозами
Шию ницо душила тривога, і біль мов удав
Огортав туго серце вогнем.Чути скрегіт зубами
Завиває собака від горя. Знівечено дім
Той в котрому щенятком кумедним він днями зростав
З рук господаря їв, засинав на кріселку рудім
Бешкетливо з дітьми гарцював, волочився між трав
А сьогодні нема вже нікого нема! Чорний грім
З неба ринув у глиб, полишаючи вирви та ями
Він забрав у собаки життя ще й омріяний дім
І серця, ті котрі він так палко любив до нестями!
Тільки пустка в землі залишилась чорнезно - брудна
Як і яма в душі, ту котру не засипать ніколи
Вниз у неї летиш, мов в безодню, торкаючись дна
А у грудях пече, розірвали все втрати уколи
Вже нікого нема, погубили життя, вже нема!
Ген кудись поведуть в невідомість поранені ноги
Не дізнатись нікому, що діється в серці у пса
Той що виє самотньо в сльозах на краю у дороги
думала, який коментар можу написати. як до поетичного твору. але ніяк не змогла відмежити себе від переживань, які вже проживала від цього фото. а тепер от ще раз. з тобою
