Незмінне тиснеться всередину...
Вона обвивала сумну епопею,
Знала - до чого, навіщо і з ким.
Вона зберігала в душі орхідею,
Аби не пустити всередину дим.
Зіткана Місяцем тихо втікала...
Їй не під силу пізнати кришталь,
Бо квітка із нього навіки зів'яла,
Тільки й зоставила біло-рояль.
Вона синьооко повірила казці...
Хай не сумують безсилі мости,
Коли не торкаються, опадо-бранці,
Вмитої зоряно-світом руки...
Вона почекає, бо вміла й до цього.
Знов прошепоче тендітна гроза...
Усе що було, не поверне живого,
Тільки й пірне в ожеледдя крила...
24.05.2023
Чудова поезія! 
