Люди пили з криниць любові і доброти,
Люди в собі вирощували сади.
Та скуштували якось смуток з брудних калюж
І потемніли тисячі світлих душ.
Стали сумні і сипались, мов пісок,
І заражали відчаєм до кісток.
А серед них опинився отак і ти,
В лоні зростивши зернятко темноти.
Струмінь живої сили в нутрі згубив,
Бо віддавав без міри - усім годив.
Ні, не втрачай у смуті тепер себе!
Чуєш? В середині щось неспроста гуде,
Щось упирається проти постійних "треба",
Час не на жарт прислухатися до себе.
Шум в голові, а в серденьку - пустота.
Де твоя усмішка радісна на устах?
Де твоя спрага до всього, що навкруги?
Чи і життя тобі більше не до снаги?
Здавна відомо, що нарікати - гріх.
Ліки найліпші - сонце і щирий сміх,
Книгою ізцілися, або віршем,
Втіха в роботі теж виганяє щем.
Тихий солодкий сон і веселий спів
Стільки урятували сумних життів!
Вийди, поглянь у неба широкий світ -
Кажуть, живе там сивий і добрий дід.
Він і створив навколо цю благодать,
Тільки навчись красу його помічать.
Пробуй цей світ, у буднях життя смакуй,
Кожну його сторіночку розмалюй,
В ньому ще стільки сенсів і меж, і сфер...
Кращого дня не буде, аніж "тепер".
дякую вам !
