В хащах далеких, в лісі примарнім
Жив Сопілкар в своїм світі безхмарнім.
Той інструмент був чарівної сили,
Звуки мелодії – сонце будили,
Квіти бутони свої розкривали,
Ледве сопілка в лісі заграла,
І танцювали місяць та зорі
На річковому, у хвилях, просторі…
… Плаче душа у окремій господі,
Вільна від пут, почуттів та мелодій:
«Я б полетіла далеко, за хмари,
Тільки ніяк не знайду собі пари…»
Та Сопілкар про страждання не знає.
Чом від людей своє вміння ховає?
Має свій вплив на воді, і на суші,
Та не лікує зранені душі…