Евакуйована дитина.
Вона не проситься додому
і, полохлива як пташина,
боїться літака і грому.
Не вередує втім нітрішки,
не галасує й не сміється,
для неї розкіш тепле ліжко,
їй сірий хліб смачним здається.
Не по роках серйозна й тиха
(ця осінь буде тільки п’ята) –
побачили немало лиха
її уважні оченята.
В її душі страшні події
підступно воскресають снами
і крізь тремтливі світлі вії
течуть пекучими сльозами.
Не плач, малесенька, не треба,
боронять нас святі Карпати,
тут смерть не падає із неба,
ніхто не прийде нас вбивати.
Малюй калину і сердечко,
кота у синьо-жовтій шапці,
що квіточку дарує ґречно
усміхненій банькатій жабці.
…У вікнах мирні сині смерки,
ще теплі дні, хоча й короткі,
щока солодка від цукерки
і пальчики твої солодкі.
Зворушливі рядки...
Жаль, де ж те дитинство босоніж,під чистим небом,ясним сонцем...
А мрії...мрії десь далеко..І їх не видно за віконцем...
На жаль так тяжко досягти...
Коли і досі в смутку ти...
Вибачте,надихнули,до такого вірша не можна бути байдижим.
Удачі і натхнення Вам!
Щось забогато солодкого у финалі... там же щока солона... 
