Ішов Петрусь зі школи додому, в сум загортав серце. «Як там мій татко? – думав. - Чи виживе після операції, яку йому сьогодні по обіді мають зробити? Хто зна? Осколки від міни, яка розірвалася в місці, де бійці татового загону билися з російськими нападниками, казала мама, посікли батьку й голову, й легені». Слізки побігли з очей хлопця, як тільки він уявив собі цю страшну картину. Хлопець застогнав. Почула схлипи Петруся голубка, що сиділа на сосні, що росла недалеко від школи, та пташка, яку він часто підгодовував зерном чи сухарями. Підлетіла вона до Петрика, сіла йому на плече, мовила:
- Чого плачеш, хлопче?
- Татка важко поранили на війні, хвилююся за його здоров’я, життя.
- Не плач. Я тобі допоможу.
- Чим ти можеш мені допомогти, мила пташино?
- Дам тобі одну свою пір’їну, ти віднесеш її старому їжаку, який живе в підземному будинку біля столітнього дуба в міському парку.
- А чи він вийде до мене?
- Ти скажеш, як підійдеш до дерева, таке: «Виходи їжаче з хати, щоб пораду мені дати». Старий добрий і мудрий Колько вийде, ти йому покажеш моє перо, розкажеш про свою біду, він, вірю, обов’язково щось порадить тобі.
- Гаразд. Давай перо, піду до Колька. Проба грошей не коштує.
Дала голубка Петрикові своє найбільше сіре перо, пішов хлопець з ним до парку, містився він недалеко від школи.
- Виходи їжаче з хати, щоб пораду мені дати, - мовив Петрик, як тільки підійшов до столітнього дуба.
Вискочив їжак у мент. Петрик показав йому сіре перо.
- А-а-а! Тебе голубка прислала до мене! Хороша пташина! Що там у тебе? Кажи. Слухаю.
Розповів Петрик їжаку про свою біду.
- Можу тобі, хлопче, допомогти. І не тільки тобі, а й усій Україні. Але не все залежить від мене.
- А від кого ще?
- Від тебе. Як все зробиш правильно, з біди визволиться і твій татко, і твоя Батьківщина Україна.
- Що я маю робити?
- Маєш знайти в лісі за парком калину, попросити в неї одне калинове гронце, віднести його до храму Господнього, покласти перед образом Святої Марії з Ісусом і попросити їх про заступництво. Як нестимеш гронце, траплятимуться тобі на шляху різні перепони. Ти зустрінеш дрозда, вовка, ведмедя. Вони захочуть тобі нашкодити. Якщо зумієш з ними домовитися й донесеш гронце до храму, то виживе твій татко, й Україна визволиться з рук нападника.
- Дякую тобі за пораду, їжаче. Спробую зробити все правильно. Бо дуже-дуже хочу, щоб і татко мій жив, і край рідний вільним був.
- Іди, хлопче! Хай тобі щастить!
- Дякую за пораду!
Ішов Петрусь парком, обдумував дії. «Так, зараз я зайду до лісу, щоб знайти у ньому кущ калини. Але як мені задобрити тварин, які можуть трапитися мені на шляху й нашкодити?» Думав хлопець, думав і надумав. Вирішив купити дроздові кілька горішків, вовку – лапку курячу, а ведмедю – баночку меду. Як надумав, так і зробив. Гроші хлопець мав, мама дала йому 250 гривень, щоб він міг за них купувати обіди в шкільній їдальні протягом тижня. 50 гривень Петрик уже стратив, а за 200, які залишилися, купив усе те, що запланував.
Коли вийшов із супермаркету, задзвонив мамі, спитав, чи є вже якась звістка від тата. Неня сказала, що нема. Петрик попросив її, щоб вона не хвилювалася через те, що він прийде сьогодні додому трішки пізніше, ніж зазвичай. Сказав мамі, що мусить вирішити одну важливу справу.
- Яку? – спитала вона.
- Не можу сказати. Але помолись, щоб вона мені вдалася.
- Гаразд. Але надовго не затримуйся, сину.
- Задзвоню тобі, коли повертатимусь додому. А ти мені зателефонуй, як знатимеш щось про батька.
- Добре.
Хлопчик перехрестився тричі й зайшов, минаючи парк, до лісу. Калину знайшов швидко. Підійшов до кущика, мовив:
- Калино червона! Калино чудова! Чи можеш мені одне своє гронце дати?
- Навіщо воно тобі?
- Твоє гронце може мого батька врятувати і цілу державу нашу.
- Овва! Для такої поважної цілі не шкода гронця, матиму навіть за честь, коли його візьмеш. Вибирай, яке хочеш, і ламай.
- А тобі не боляче буде?
- Потерплю. Не таке терпіла.
Зірвав швиденько Петрик одне ґронце – те, на якому ягід було багато. Вклонився кущику, пішов.
- Хай щастить тобі! – кинув кущ калини хлопцю в спину.
- Дя- ку-ю! - відповів Петрусь, обернувшись.
Тільки метрів із тридцять пройшов, як побачив на сосновій гілці дрозда.
- Файну калину несеш, - сказав птах хлопцеві.
- Так.
- Дай її мені.
- Не можу.
- Тоді сам заберу, - мовив і почав атакувати Петрика: до очей підлітати, дзьоб наставляти.
- Дрозде! Сядь на гілку. Маю тобі щось сказати. В моєму наплічнику лежать три горіхи. Можу тобі їх дати.
- Горіхи? О, це файна їжа. Давно не смакував ними. Давай!
- Поклав хлопець гронце між ніг. Витягнув з наплічника горіхи, кинув їх дроздові під сосну.
- Дякую, хлопче! – мовив птах і взявся за роботу: почав дзьобом розбивати шкаралупу.
Петрик видихнув повітря з легень, пішов. Через тридцять метрів зустрів вовчика. Випхав сіроманець свою голову з-за кущів, вишкірив зуби.
- О, пожива сама до мене йде! – прогугнявив.
- Вовче, не чіпай мене, будь ласка. У мене важлива місія – врятувати батька й Україну.
- А мені що до того? Я їсти хочу.
- Дам тобі курячу лапку.
- А де вона?
- В моєму наплічнику.
Витягнув Петрусь лапку, дав її вовчку.
- Файно пахне! – каже сіроманець. - Ліпше, ніж ти. Від тебе слізьми соленими чути і милом. З’їм я лапку. А ти йди! Виконуй свою місію!
- Гаразд! Дякую, вовче.
Пішов Петрик. Ще тридцять метрів минув і зустрів ведмедя.
- Привіт, малий! – мовив він. - Що це ти сам лісом вештаєшся?
- Калинове гронце мусив знайти тут. А ти чого не спиш?
- Синок мій захворів. Вийшов я з барлогу, щоб ягід пошукати, чай йому з них зварити, бо мед у мене закінчився. А ти, бачу, знайшов калинку!
- Так.
- Віддай її мені.
- Не можу. Гронце калини мені потрібне, щоб сповнити важливу місію.
- Яку таку місію?
- Маю таткові життя врятувати й помогти Україні визволитися з неволі.
- Ти хочеш таткові допомогти, а я своєму синочкові. А тепер подумай і скажи, хто з нас сильніший?
- Ти, ведмедю.
- Значить, калина моя.
- Я дам тобі баночку акацієвого меду.
- Де він? Не бачу.
- В наплічнику моєму.
Витягнув Петрик мед. Відкрив кришку, дав ведмедеві. Той понюхав його, мовив:
- Файно цей мед пахне! Беру його. Хай тобі все вдасться, малий! Іди! Виконуй свою місію!
- Дякую. І твій синок хай одужує. Бувай!
Вийшов Петрик з лісу, побіг щодуху до храму. Він був відчинений. Поклав хлопець гронце калини на столику перед образом Пречистої Діви Марії з дитям Ісусом на руках, упав перед ним на коліна, очі звів угору, почав молитися, в Бога ласки просити для татка, для України, у святої Марії – заступництва. Тільки вийшов з храму, почув дзвінок – від мами.
- Іду додому вже, матусю. Маєш якісь новини?
- Так! Операцію таткові зробили успішно. Всі осколки з тіла витягнули. Хірург сказав, що його руками наче сам Бог водив, щойно телефонував він мені з госпіталю.
- Чудово! Я дуже радий!
Прийшов Петрик додому, обійняв маму, поїв, почав уроки робити. Коли справився зі всіма завданнями, ввімкнув телефон, новини почав шукати й читати в гуглі. Дізнався про те, що наші воїни від обіду до глибокої ночі вели бої і прорвалися вперед на всіх напрямках. Усміхнувся хлопчина. Подумки подякував тваринам, з якими нині контактував, і Богу, звісно. Вранці наступного дня, як тільки Петрик збудився, мама йому сказала:
- Синочку! Радість сьогодні накрила нашу країну! Вигнали воїни ЗСУ ворогів з України. Наш уряд працює над змістом мирної угоди, сподіваюся, що її підпише керівник Росії. І татко телефонував уже. Сказав, що за два-три тижні вдома вже буде.
- Ур-ра! – закричав Петрусь. – Треба за це їжачкові й голубці подякувати.
- Якому їжачкові? Якій голубці? – спитала мама.
Розповів Петрик нені історію, яка з ним відбувалася вчора. Пішла мама зі сином до голубки і до їжачка. Обом подарунки понесла: голубу – мішечок зерна дала, їжачку – фруктів торбу і відерце малинки мороженої. Зраділи тварини! Але сказали жінці, що якби не мудрість, відвага і любов її сина до батька, до України, то поради б, які вони йому дали, сили не мали б.
- Всім хвала: і ЗСУ, і Небесам, і вам, дорогі голубе та іжаче! – сказав Петрусь.
- І тобі, хлопче! – мовили голубка та їжак, віддаляючись.
Більше їх хлопчик ніколи не бачив. Пішли, мабуть, до іншого міста чи караю. Тут свою місію виконали.
Татко Петруся через два тижні повернувся додому. А Україна… Вона потрохи гоїла рани, ставала щораз сильнішою, красивішою та славнішою.
ID:
1001121
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 18.12.2023 23:51:52
© дата внесення змiн: 16.08.2024 12:44:00
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
