Закам’яніло серце поета,
Коли прийшла страшна війна.
Щось обірвалась у душі,
Якась найтонша та струна.
Не грає більше ніжна арфа,
І не співають вже птахи.
І романтичне його серце
Не каже більше «Напиши!»
Замовкла та прекрасна Муза,
Лежить як мертве те перо.
А серце каже: «Не поможуть
Вірші нікому все-одно!»
А серце каже: «Не воскреснуть,
Ті, хто загинув у бою!
Вірші не спинять ту жахливу
Зловісну прокляту війну!»
⁃А може місія не в тому, -
Подумавши, поет сказав,
⁃А може вірш щось зробить більше,
Ніж би просто воскрешав.
І враз з’явились з-під пера
Проникливі до слів рядки.
На честь і славу тих Героїв,
Яких торкнувся меч війни.
Бог вічними зробив їх душі,
Які забрали небеса.
А вірш увіковічнив пам’ять,
Їх пам’ятатиме земля.
І та пам’ять на землі
Їх безсмертними зробила.
Заграла Муза знов на арфі
І білі крила розпустила.
Поета серце ожило
І з-під перо пішли рядки.
Увіковічнив він в віршах
Болючі й славні сторінки.
