Відшепотів гай, вкритий жовтим листям,
березовою мовою весни,
і, пролетаючи над сірим полем низько,
не так сумують в небі журавлі.
Чого жаліти - кожен, як приблуда,
мине, зайде та знов покине дім.
По тих, хто згинув, коноплянка з дуба
сумує з місяцем над ставом у пітьмі.
Стою посеред голої рівнини,
а вітер гонить в далечинь птахів.
Минуле шепотить, що в чомусь винен,
але душа не відає гріхів.
Я не шкодую по роках загиблих,
де гріли почуття бузковій дим.
В саду горить багаття горобини,
але нема кому зігрітись їм.
Не відпалают грона горобини,
від жовтизни не пропаде трава.
Як дерево скидає тихо листя,
так я сумні вигукую слова.
Якщо літа, розкидучи вітром,
згорнуть усі в один намет гнілий,
скажіть, що гай,укритий жовтим листям,
співав про осінь мовою весни.
2024
