VII
З віддаленого бору-гаю
Над біле снігове опілля
Безмірним стадом прилітає
Ворон крикливих чорна хвиля.
Обвисли, наче чорна хмара,
На схиленій старій соснині,
І крячуть неспокійним сваром,
І крячуть дико у жалінні…
І крячуть в скаргах і страждають
Так болісно й непереборно…
Чому так крячуть, чом ридають,
Чому летять, як хмара чорна?
Неначе чорний сон могили
Пух лебединий затемняє,
І щось жахає їх щосили,
На смертні битви виганяє!
Antoni Lange
Echa zimowe VII
Naraz nad polem ubielonem,
Od boru - lasu, leci zdala
Stadem ogromnem, niezliczonem,
Wron krakających czarna fala.
I zwisły jedną chmurą czarną
Na starej, pochylonej sośnie;
I kraczą niespokojnie, gwarno,
I kraczą dziko i żałośnie...
I kraczą z takich skarg rozpaczą,
I tak boleśnie, tak ponuro...
O, czemu płaczą, czemu kraczą,
Czemu tak czarną płyną chmurą?
Jak gdyby czarny sen cmentarza,
Legły na biały puch łabędzi:
Coś je oburza, coś przeraża
I na śmiertelne boje pędzi!
