Я думала – ще раз побачу, й забуду,
І довго шукала тебе межи люду,
І перетворила в розмінну валюту
Усе, що могла – тобі склала до ніг…
Даремно. Ти знічено глянув на мене
(Я вперше відчула себе манекеном),
А потім так звично, так просто, буденно
Сказав, що інакше б не зміг.
Отак, вочевидь, і нанизують шрами
На серце, на душу, на розум, на пам’ять,
Щоб потім ті перли знайти між рядками –
І смачно ятрити їх суть…
І всмак уявляти, чи ж сильно боліло,
І звично кивать – медицина безсила.
Панове, облиште! Не панське це діло –
Судити. Бо так мало бути, мабуть.
Тобі не болітимуть ритми і літери,
Тобі не забракне у грудях повітря,
Для тебе моя кольорова палітра –
То просто безглузді яскраві мазки…
Мені надто тісно в твоїм мікрокосмі,
Я завше таке виставляла на посміх
Життя, де ростеш тільки з розміру в розмір –
Зізнайся, мій любий, ти саме такий!
Обмежена самість. Ображена сутність.
Зневажена совість – та далі присутня.
Якщо ваша ласка – збудіть пополудні,
І буде – що буде. Нехай…
Я довго життю підбирала прикраси,
Вдихала в них душу, вкладала в них час,
І ось воно – щастя: і золото, й класика,
Та… низькосортний Китай…