Вчора мені дуже хотілося гратися у хованки… З таким же шаленим дитячим запалом ховатися від когось. Але так, щоб не могли знайти, та й не шукали, хоч трішечки…
Вчора мені дуже хотілося знайти такий куток, який би не привертав уваги і головне – закрив би мене від сторонніх очей…
Вчора мені дуже хотілося цвяхами забитися у той куток, злитися з рожевими стінами і скельцями окулярів перехожих і сидіти там, наче у шапці-невидимці…
Сьогодні мені дуже хочеться продерти гвіздком, який залишився, на рожевому склі надпис: «Я тут!!!».
Сьогодні мені дуже хочеться здерти ту шапку-невидимку з голови, бо виявилося, що жодного цвяха не лишилося…
Сьогодні мені дуже хочеться знайти у своєму кутку якийсь «цвяховиривач», адже шапку я зняти не можу, б по своїй волі «забилася» в цей куток…
Завтра мені дуже захочеться, щоб мене нарешті почали шукати, бо те «хоч трішечки» вже минуло…
Завтра мені дуже захочеться розбити рожеві скельця перехожих, щоб вони нарешті попадали з білих хмаринок і почали діяти. Розумію, що не можу цього зробити у шапці-невидимці, забита у свій рожевий куток…
Завтра мені дуже захочеться повернутися у вчора і погратися у хованки з дітьми. Вони, на відміну від дорослих, щирі і знайдуть тебе навіть за рожевим склом…
Вчора я скажу їм: «Будьте обачними зі своїми бажаннями, аби не довелося виривати цвяшки чиєїсь байдужості з ваших сердець…».