Сьогодні звичайний вечір…вечір-близнюк…..такий подібний на усі інші…
Я розповіла нашим донечкам казку і вони заснули. А я знову блукаю світовою павутиною щоб ще один вечір без тебе швидше минув.
Зайшла до «Однокласників»,а тут пропозиція: якщо у Вас є душевна історія, пов»язана з кавою, надішліть її нам.
А історія є. Робіть каву, вмощуйтесь зручненько та читайте…
Робочий день і тиждень вдало закінчився. Я вже готувалась спати, вмостившись у теплому ліжку, як раптом, задзвонив телефон. Подруги наполегливо кликали до бару розвіятись, відпочити від трудових буднів. І так як відповідь:- ні, їх зовсім не влаштовувала, я погодилась. Встала, причепурилась, і пішла.
Вийшовши на вулицю з радістю згадала, що сьогодні останній день лютого…хоча ні, буде ще один, високосний. Ну, нічого….адже це всього лиш один день і все…далі Весна!
З такими оптимістичними думками швиденько добігла до місця зустрічі. Дівчата уже чекали у затишному кафе, де пахло свіжо звареною кавою, п»янким ароматом парфумів та цигарок. Відвідувачів було багато. Та мою увагу привернув столик, в кутку зали, за яким сидів один чоловік. Він маленькими ковточками, думаючи про щось своє, потаємне, смакував гарячий чорний напій з білого горнятка. Щось в ньому було таке, що відволікало мої думки від розмови з подругами і не дозволяло не думати про нього…
Заграла легка, мов теплий весняний вітерець, лірична мелодія. Захотілось танцювати…і, наче якась невидима сила допомогла мені піднятись, пройти через усю залу й запросити Його до танцю…
Ми танцювали усю ніч…А наступного дня вже разом пили каву і не могли наговоритись…здавалося, ми давно знайомі, та в силу життєвих обставин не бачились сотню років….
Зараз він далеко від мене. Мені страшенно не хочеться пити каву на самоті…та я знаю, що пройде зовсім небагато часу і він знову буде поряд….я знову прокинусь вранці від ніжної, мов теплий весняний вітерець мелодії, оповитої п»янким ароматом кави…. ароматом нашого кохання.