Лиси не сплять і не помирають,
Тільки живуть у глибокій просторій норі,
Співами й танцями в надрах землі
Тугу зимову як дим розвивають.
Безліч ходів та стежин, що витоптують лапи,
Розмалювали вогнем – вийшли іскри-малюнки,
Ліплять ліхтарики із світлячків – то дарунки,
Людям, що збились зі шляху, не маючи мапи.
Іноді палець великий затоплює діри,
Нори лоскоче, шукає багатств і соплей,
Думає, нори – це ніздрі великих людей,
Помилка варта лисиць, але пошуки щирі…
Кожного дня палець велетня щось там шукає,
Але знаходить рудих та маленьких мене,
Кожного разу коріння незграбно ламає:
Дерево миру не падає - вітами б’є.
Місто підземне вирощує темряву, плісняву,
Лисам подобалось марити в центрі землі,
Велетень плаче, бо він одинак у передмісті тім,
Небом здіймаються блискавки, наче вві сні.
Завжди там все не по іншому серед краси,
Велетень нудить над тілом нової лиси,
Сонце сідає за лісом, місяць встає,
Лиси руді забуваються, згадують все.
Хитрі малі мають мудрість, по дев’ять хвостів,
Сотні несправжніх смертей, безкінечних життів,
Тисячі зір і планет над ліжками дітей,
Охороняючи сни від незваних гостей.
Задніми лапами стоячи в місячнім тлі,
Дивні створіння наснились колись і мені:
Зуби гостріші за скло із кривавих долонь –
Ніч розчинилася... з нею вони, як вогонь…
