Я просто йшов і читав щойно придбаний в кіоску журнал. Раптом я відчув, як мене хтось штовхнув і я падаю. Передбачаючи зіткнення з асфальтом, я зіщулився і витягнув руки вперед. Але падіння не сталось.
Я відкрив очі. Переді мною була ідеально біла кімната. Поруч зі мною стояла дівчина мого віку з точно таким самим журналом, як і в мене в руках. По центру кімнати сидів за столом чоловік в джинсах та футболці. В руках у нього була клавіатура. На столі тоненький монітор.
- Знов цей лаг!! - лайнувся чоловік і вдарив рукою по столі. - Криворукі якісь писали...
- Пробачте, а ви хто? - підійшов я до нього.
Той відвів очі від монітору і глянув на мене:
- Я адміністратор. А ким ще я можу бути?
- А що ви адмініструєте? Якусь мережу?...
- Так. Найбільшу у світі мережу... Час...
- Що? Що за дурня? Це назва компанії?
- Ні. Час - це час..
Я глянув на адміністратора, як на пришелепкуватого і спитав:
- А навіщо ж його адмініструвати?
- Ну ти й спитав! Якби я цього не робив - стався б хаос... Світ би зупинився...
- Тобто?
- Розумієш, час це не просто щось абстрактне і те, що вимірюється годинником. Ні, це зовсім не те. Час - це, власне, те в чому ти існуєш... Це те, в чому всі ви існуєте. Розумієш?
- Не зовсім...
- В комп'ютерах є така річ, як трафік. Знаєш?
- Ну, є.
- Так от час це щось на зразок нього ж. Але набагато складніший. Я його адмініструю щоб не відбувалось речей, які суперечать одна одній. Наприклад, що людину вбили і одночасно вона ж грає в боулінг.
- Так не буває...
- Ти мені ще скажи!! Мені видніше. Я того тут і сиджу, щоб такого не було.
- А як ж може таке відбутись?
- Щоб ти знав - у кожної особи... навіть у кожної тварини є своя лінія часу. І на ній відбувається все по своєму. І от я пропускаю їх всі через один потік, дозволяючи їм час від часу перетинатись між собою. Деколи я змушений викинути в когось якісь події, або не дозволити їм відбутись, інакше це б призвело до суперечностей...
- Дурня якась... Ти контролюєш увесь час?
- Кожну секунду... Власне, для цього і є цей комп'ютер - через нього все пропускається. Ну, тобто через фільтр. При суперечливих речах вже я вибираю що робити.
- А що в той момент робить час?
- Нічого. Він завмирає. Допоки я не вирішу чи пускати якусь подію...
Я пхикнув. Глянув на дівчину, яка стояла поруч зі мною і спитав у адміністратора:
- А ми що тут робимо?
- Чекаєте...
- Чого ми чекаємо?
- Розумієте, програма далеко не ідеальна... І коли відбуваються абсолютно ідентичні події, вона викидує персонажів сюди і комп'ютер йде на перезавантаження...
- І що далі? - подала голос дівчина.
- Нічого. Перезавантажиться і ви повернетесь назад... ніби нічого й не сталось. Це відбудеться просто...
- Не бійся, - посміхнувся я дівчині.
- Я не боюсь, - посміхнулась вона.
- ... зараз! - сказав адміністратор.
Наступної миті я відчув, як гепнувся на асфальт... Піднявся і помітив збоку ту ж дівчину. В руках у неї був журнал, ідентичний до мого.
- Привіт! - посміхнувся я, не знаючи чи щойно побачене було справді, чи це була якась галюцинація.
- Вибач, - ніяковіючи відповіла вона. - Здається, це я тебе ненароком штовхнула.
- Та нічого, - посміхнувся я. - Буває...
- А хто був той чоловік? - спитала раптом вона.
Я зрозумів, що якщо і вона це бачила, то це було справді.
- Он той, в білій кімнаті... З клавіатурою і в джинсах... - продовжила вона.
- Адміністратор. Адміністратор часу... - мовив я.
- До речі, я Марія... - посміхнулась вона.
- Георгій, - відповів я.
...
