Коли сидиш, а поруч тільки чашка чаю.
Коли збагнула-листя вже давно опало.
Мабуть сьгодні дощ-потоп душі.
До нових вражень кілька сотень днів.
Топтала мотузки із вузлами минулого,
Пекучий дотик, жовтневий листопад.
Мій спокій вкривсь туманом, заснув давно.
Наощуп по реальності...а жаль...
Лиши ті милиці, не прикидайся пташкою,
Що у польоті ранила крило,
Ще вчора ти була невдахою,
Сьогодні самотність цілує чоло.
Жахливими ранками , марила сірістю.
Кольорів бракувало, навіть і в снах...
Щодень по хиткому мосту іду.
Щодень від людей їде дах.
Скрипить моя віра, забула змастити,
У маслі-буденності руки запачкала,
Скажи, будь-ласкава, чи довго так жити?
Та ж інтуїція давно вже не права.
Коли сидиш, а поруч тільки чашка чаю.
Коли збагнула-листя вже давно опало.
Коли нікого більше не чекала,
Сама собі подругою я стала!
Не бойтесь одиночества. Оно - родственник прозрения. Помогает углубиться в просторы вчерашних поступков и узнать те тайны, которые могло подарить прошлое. Счастья Вам!
Юлія Панкова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00