Тоді я вперше з ним зустрівся. Те почуття незрозумілого, роздираючого тіло зсередини страху було мені ще незнайомим. Звичайно, я і раніше з ним перетинався, але так, щоб обличчям до обличчя, такого ще не було. Мій мозок всіляко намагався заблокувати спогади про нього і я вигадував різноманітні версії, аби тільки заперечити факт його існування. Але тепер, коли він стояв на відстані якихось десяти метрів від мене... Всередині мене все похололо, а по тілу бігали гігантські мурашки. "Не видавати страх, тільки не видавати свій страх" - подумки повторював я, а сам тремтів і ледве перебирав ногами. Тоді мені вдалося з ним розминутися, вдалося вижити...
- Не вигадуй, це все твоя фантазія! - а я так благав, так просив їх переїхати, втекти з цієї чортової місцини. Я навіть погрожував податися в монастир. Посадили під домашній арешт. Його не ув'язниш...
В ту ніч я проснувся від холодного подиху, який студив моє обличчя. Відкрити очі я не наважився. Так і лежав години дві, боячись навіть повернутися на інший бік. Я чув, як роздуваються його ніздрі, як він сопе. Від переляку кинуло в жар. Господи, я ледве не втопився у власному поту! Тоді я вперше почав молитися. Молився як вмів. Головне - подумки. Не знаю, чи почув Бог мої молитви, але треті півні заспівали на диво рано. Вдалося вижити...
Коли вони прийшли по мене, я сидів у кутку і колихався. "Звільнив, я просто їх звільнив". Вони не питали, навіщо я це зробив, не дивувались, що саме я їх викликав. Один з них підійшов і запропонував води. Як же хотілося витягнути пістолет у нього з кабури і застрелитися! Та я знав, що так просто він мене не відпустить. Він би й батьків моїх не відпустив, а значить я зробив все правильно. От тільки ніж виявився не таким гострим, як я розраховував, трішки помучились. Але то нічого, живими б вони мучились більше. З будинку виводили під руки з двох сторін. Його не втримаєш...
Його присутність я відчував навіть у ванній кімнаті. Незрозуміле відчуття, ніби тисне щось на мене з усіх сторін. А він завжди стояв за спиною. Я ніколи не обертався. Дзеркал старався уникати. Одного разу я не втримався і поглянув назад. Очі нічого не зафіксували, та він був там, я це точно знаю. Він нічого не говорив, нічого не робив, та сама його присутність робила з моїм мозком жахливі речі. Уява розігрувалась і я вже не міг контролювати свій страх. Емоції стримував, а страх не міг. Хтось колись розказував, як втікав від нього, та я в це не вірив. Тому й не пробував. Якось я закрився від нього в темній вузькій кладовці. Стіни ледь мене не задушили. Я бився в них, ліз на стелю, кричав, а двері знайти не міг. Тоді я вперше покаявся, вперше зізнався у своїх гріхах. Бог мене не почув. Кладовку залив промінь світла, він пробивався у щілину між дверима і стіною. Мабуть, протягом відкрило двері. Вдалося вижити...
- Ти можеш його описати? Намалюй його, - я не знав, як це зробити. Він стояв у лікаря за спиною, а я не пам'ятав, як він виглядає. Лікар ще довго щось буркотів, та я його не чув, я занурився у власні думки. Це було єдине місце, де я почувався вільним. Та я не був там щасливим, там прокидалась моя совість і я починав плакати. Я плакав за батьками, плакав за попереднім життям. Я ридав, тому що мені було себе шкода. Не знаю, чи плакав я насправді, але в думках я заливався слізьми. Мене відводили в палату, і я знову опинявся під його впливом. Я почав з ним говорити. Я більше його не боявся, я мовчки йому підкорявся. Приходили санітари, давали ліки. Скоро санітарів не стане. Його не вилікуєш...
Інколи він приходив у мої сни. Він кликав мене за собою, а коли я не йшов, він просто виривав мою душу. Він її виривав і викидав. Я бачив, як вона опирається йому, я чув її крик, відчував її муки, та нічого зробити не міг. Тоді він залазив на місце душі, і я прокидався. Прокидався де-інде, але тільки не вдома. За селом, у лісі, біля річки... Майже завжди руки були у крові. У крові і землі. Я приходив додому тільки під ранок, а пізніше знаходили жертви. Його жертви. Якось я проснувся раніше потрібного. Я руками заривав труп. Тоді вдалося втекти, вдалося вижити...
Я лежав у труні, на похорони майже ніхто не прийшов. Волосся сиве, весь змарнілий, помітно, що заляканий. А мені всього 25. Священника не було - самогубців не відспівують. Я був надзвичайно розгніваним з цього приводу: я не самогубець - це він мене убив! Закопали на окремому кладовищі, ніби я в чомусь винен. Його поруч не було, мертвим я був йому не цікавим. Після смерті я намагався його знайти - не вдалося. І навряд чи вдасться, хоч у мене попереду і ціла вічність. Я знав, що він десь є. Його не уб'єш...
Дякую за натхнення Наталку Чопик(Ilsa) і її твір "У цьому домі геть порожньо…"
ID:
291427
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.11.2011 17:19:35
© дата внесення змiн: 21.11.2011 15:42:25
автор: Іван Блиндюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
