той, якому мені не пишеться, любить пальцями по волоссю,
любить чай без молекул солоду, і мене без молекул фальшу,
і, здається, над ним щось світиться, коли він заправляє постіль,
і заварює чай із травами, щоб мене вберегти від кашлю.
той, якому мені не пишеться, часом дивиться винувато,
часом димом (туманом?) дихає, щоб душа не рівнялась пеклу,
я тоді підкрадаюсь кішкою – обійняти, поцілувати,
той, якому мені не пишеться, розуміє все без перекладу…
в тому всесвіті стільки галасу, часом гостро бракує тиші,
і, як завше, проклавши шлях собі, опиняєшся у заторі,
коли розум в упряжці доленій, і ти тягнеш важезний дишель,
той, якому тобі не пишеться – найчастіше впряжеться поряд,
і коли ти з півкроку вернешся, рознадіявшись у дорозі,
чи задумаєшся, оступишся, ледь не втрапивши у провалля,
той, якому тобі не пишеться, у життя безнадійній прозі
прокладе тобі власну стежечку, щоби сміло ступалось далі.
і казки, що безслідно нищаться, коли всесвіт стає Аврориним,
стають явами, а не маренням, коли поруч казкар дрімає,
той, якому мені не пишеться – мабуть, той, що для нього створена,
той, що Богом мені дарований, і що ближчого вже немає…
10.11.2011