Із записів моїх сновидіть. Щоденник снів. Запис перший.
Ніч. Я разом із однокласниками виходжу зі школи. На цьому наші дороги розходяться, адже мені потрібно іти в іншу сторону. Зустрічаю на сходах її. У неї в руках два величезних пакети вщерть наповнених ватманами, фарбами та іншими речами для малювання. Вона просиділа в школі, над цими клятими замальовками, аж до самого вечора. Я спустився вниз до неї. Запропонував взяти речі та провести додому. Вона посміхнулася і мовчки простягнула мені один із пакетів. Він не був важким. Вона сама, без жодних зусиль, могла б донести їх до свого дому, який знаходився неподалік від школи. Але те, що вона вирішила не відхиляти моєї пропозиції порадувало мене, адже їй сподобався жест уваги продемонстрований з моєї сторони. Наші погляди на мить зійшлися і ми, обхопивши долоні вільних рук, пішли на зустріч незвіданій темряві широко посміхаючись та несучи в руках пакети з творіннями юної художниці Наді, яка дуже не любила, коли її називали повним ім'ям...
... Я ішов праворуч неї. Моя ліва рука ні на мить не відпускала її маленьку праву ручку. На дворі уже була глибока осінь, але я не відчував холоду. Навпаки - повітря було теплим, а вітер дуже спокійним. Виразно чувся глухий стукіт каблуків об спокійний сільський асфальт. Ми крокували по ньому не спішачи, а повний місяць та ясне зоряне небо освітлювали нам шлях, неначе благословляли світле майбуття.
Цілу дорогу ми розмовляли на різні теми. Правду кажучи, я не пам'ятаю жодної з них. Та зараз це мене аж ніяк не бентежить. Тому, що мені було добре, а це набагато важливіше від всіляких пустих балачок, що за часту навіть не мають конкретного змісту. Але без них ніяк. Вони, як і всі інші безпотрібні речі мають своє місце на існування.
Сорока п'яти хвилинна прогулянка, все таки, добігла свого кінця, не зважаючи на те, що ми усіма можливими способами намагалися розтягнути її плин до максимуму. Я з неохотою простягнув їй пакет не розриваючи наших рук. Вона не поспішала його брати. Здавалося, вона його не помічала. Та це був лише красномовний жест того, що наша прогулянка, поки що, не закінчується. Але зрештою, не моглавона тривати вічно. Тому, перекинувшись ще кількома сотнями словами, ми попрощались. Поцілунку, бодай навіть дружнього, не було. Сказати що я не збирався його отримати - це не сказати нічого. Я не прагнув його. Хоча зараз і не знаю чому.
На цьому сон закінчився. Я прокинувся у маленькій кімнаті на пустому ліжку. У вікно уже пробивалися промінчики вранішнього сонця. Я їх відчував на своїй молодій нецілованій шкірі, але поки що не помічав, бо з заплющеними очима смакував присмак минулого сну, який все ще залишався на кінчику моєї пам'яті приводячи уяву у стан ейфорії.
Хотілось передати відчуття.
