|
Приcвячується собаці, який щодня проводив мене додому, в очах якого я читала відповіді на запитання і який назавжди зник в тумані…
Був ранок. Холодним туманним серпанком він огортав землю. Холодні краплини роси застигли на пожовклій траві. А на опалому в’ялому листі білим порошком розсипалася паморозь. Шуміла недалеко ріка, від вітру трепетали на деревах останні листки і, не витримуючи цього випробування, починали свій перший і останній танець, а потім падали на землю. Але і там під морозний подих вітру шугали по землі, як несамовиті.
З-поміж туману виднілася темна постать, яка ішла, ішла, ішла. Це був собака. Очевидно, непородистий. Його кучерява чорна шерсть була вкрита памороззю, хвіст безсило опустився, а в очах не вгасав вогник надії. Собака ішов до озера. Воно знаходилося недалеко і було неймовірно жахливим: засмічені непотребом береги і вода, така брудна і огидна. Собака поволі опустися до водопою, повільно нахилився. Запах був наскільки нестерпним, що собака помітно здригнув вустами, але, зібравшись з силами, почав жадібно пити воду. Вона була єдиним джерелом його життя…
Напившись вдосталь, він повільно побрів на дорогу, куди щодня ішов, як на роботу. Проїхала машина. Собака чимдуж кинувся за нею. Він біг, біг. Пес не зважав на біль. Він хотів догнати цю машину. Але все-таки зупинився. Зійшов на тротуар, ліг на мокру сиру землю. Проїхала друга машина. Бродяга різко піднявся, голосно гавкнув. В його голосі бриніла якась надія, любов, жага до життя… Він знову ж таки кинувся за машиною, але зупинився серед дороги, понуро похилив голову.
Хто знає, що з ним було колись. Але в будь-якому випадку він став таким через людську байдужість. Можливо, досить «побожні» люди, не захотівши топити бідного щенятка, вирішили викинути його на призволяще долі десь в глухому селі. А можливо, він мав господарів, мав свою будку, але десь загубився, а вони сіли в машину і поїхали… Може, він і ганяється за автомобілями, бо хоче щоб його забрали назад, але точно не для того щоб відомстити…
А собака йшов, знову йшов по сірій дорозі, як і його життя. Хоча, він радів що має волю, волю від світу і від самого себе…. Це для тварин найцінніший скарб… Його не раз намагалися приручити, але собака тікав, хотів мати волю.
Нещодавно пес знайшов собі вірного супутника. Ще одного собаку, який вмів усміхатися. Вони ганяли по снігу, гралися, ганяли за автомобілями. разом засинали під туманним небом. Новий друг був також дворнягою: біло-сірувата шерсть, пишний хвостик, який, мов на пружині, завжди теліпався і очі… Такі глибокі і розумні, добрі, веселі, але з дрібкою болі…
Одного ранку собаки як завжди йшли до водопою. Настала вже зима і перший сніг легко пролітав над землею. Було морозно, але чомусь мороз був приємний.
Бродяги йшли, не поспішаючи. Раптом проїхала машина. Собаки чимдуж кинулися за нею. Яскраве світло, голосний сигнал, глухий звук, скавуління собаки… Все було так швидко. Машина від’їхала, на дорозі лишився лише ледь живий пес з білою шерсткою, по якій скікали холодні краплі роси і і каплі бензину. Чорний боязко підійшов, з його очей покотилися сльози. Собаки все-таки вміють плакати… Пес перетягнув свого друга на узбіччя, а потім вниз до водопою. Білий був ще живий. Він стомлено поглянув на друга. В його очах іскрилася якась радість. Він закрив очі. Навіки.
Собака довго лежав в озері, аж доки перед обласною перевіркою мер наказав пса забрати. Його викинули на смітник, як якийсь непотріб.
А чорний пес зник в тумані. Ніхто його більше не бачив. Не знаю чи ще живий він чи ні, але він назавжди запам’ятається в моїй памяті, завжди буде іти її лабіринтами. А в його очах завжди буде світитися невимовна радість, радість що вільний.
ID:
310567
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.02.2012 11:26:29
© дата внесення змiн: 01.02.2012 11:26:29
автор: Тетяна Хоронжук
Вкажіть причину вашої скарги
|
